Співрозмовниця Польського радіо для України Алєксандра Зіньчук, керівничка видавничого відділу «Майстерні Культури» (як можна перекласти назву - «Warsztaty Kultury»). Додамо, що «Майстерня Культури» є двигуном найцікавіших культурних заходів, що відбуваються в Любліні: це і «Noc Kultury», і «Wschód Kultury. Inne Brzmienia», і «Carnaval Sztukmistrzów», і «Re:tradycję – Jarmark Jagielloński».
Крім організації фестивалів, «Warsztaty Kultury» ведуть своє видавництво, на рахунку якого є кілька престижних нагород (варто згадати Нагороду Центрально-Східної Європи Angelus, яку отримали, зокрема, книжка Катерини Бабкіної «Мій дідусь танцював краще за всіх» у перекладі Богдана Задури). Цього року вийшло шість книжок українських, єврейських, естонських, білоруських авторів у польських перекладах. І про ці тексти я би хотіла Вас розпитати.
- Це книжки із серії «Zakotwiczone». Це серія, яку ми почали минулого року, цьогоріч пропонуємо переклади з англійської мови та ідиш. Це прекрасні автори та перекладачки, про яких варто кілька слів сказати. Ми видали книжку Іллі Камінського «Republika Głuchych» (Республіка Глухих) у перекладі Анни Лазар, а також збірку оповідань Ламеда Шапіро у перекладі Беллі Шварцман-Чарноти. Ми назвали цей том заголовком одного із оповідань — «Wylej swój gniew» (Вилий свій гнів). Ламед Шапіро — це польсько-українсько-американський, єврейський письменник, котрий народився в Україні, у Варшаві він зробив свої перші творчі кроки, але дуже довго жив в еміграції у США і перебрався в Лос-Анджелес, де жив аж до своєї смерті. А життя Ламеда Шапіро завершилося тим, що він вчинив самогубство. Він розділив долю, зрештою, багатьох письменників-емігрантів, він також розділив долю багатьох євреїв. Коли ми говоримо про літературу ідиш, особливо сьогодні, в контексті Голокосту та того, що взагалі відбувається з людьми після Голокосту… То це надзвичайно важливо переосмислити в контексті війни, котра нині триває в Україні, котра нам наочно показує те, про що ми знали з уроків історії, про що ми читали у шкільних підручниках. Звісно, деякі покоління цього не відчули, не пережили, але пам’ять про Голокост, про воєнну травму успадковується, вона живе у суспільствах, як в українському, так і польському, і ширше — в регіоні Центрально-Східної Європи. Дуже важливо про це говорити… і також про те, наскільки людська психіка може впоратися із травматичними ситуаціями.
Польський переклад книжки Іллі Камінського "Deaf Republic" — "Republika Głuchych" авторства Анни Лазар
Автор другої книжки – це Ілля Камінський, українсько-американський поет, письменник. Він приїхав на презентацію своєї книжки «Republika Głuchych» до Любліна.
- Ілля Камінський — прекрасний письменник. Він походить з Одеси, і коли говорити про його книжку, то зацитую літературознавця, професора Єжи Ярнєвича, котрий назвав її «поемою війни». І мені це визначення дуже подобається, тому що воно передає суть книжки. Це поезія, поетична проза, лірика… драма. Зрештою, студенти театральної школи працюють із текстом Камінського у польському перекладі, тому що готуються зробити перше перформативне читання «Республіки Глухих». Це справді можна назвати поемою війни. Один із віршів — «Цигарка» — Ілля Камінський присвячує Сергієві Жадану. Варто теж сказати, що Ілля Камінський перекладає сучасних українських поетів, але також проводить збірки і регулярно їздить в Україну з гуманітарною допомогою. І справді робить дуже багато доброго в цій ситуації, в якій зараз опинилася Україна.
Так про Іллю Камінського говорить перекладачка Анна Лазар:
- Ілля Камінський дуже сильно допомагає українським поетам і поеткам. Я про нього дізналася під час своїх подорожей в Україну, як людину, котра везе гуманітарну допомогу, і котра стипендії, що він збирає в США, передає окремим людям. Для мене це такий прекрасний момент відповідальності й персонального занурення. Він їздить в Одесу, до своїх рідних, котрі все ще там живуть. Також разом зі своєю дружиною, американською поеткою Кейт Фарріс вони зробили прекрасну англомовну антологію (думаю, що одну із найкращих) перекладів сучасних українських віршів. Тобто він працює на кожному можливому полі, використовує свій символічний капітал до того, щоби допомогти українцям так у сфері культури, де він має найбільші можливості, як і фактичної допомоги українцям в Україні.
(Повна версія розмови з Анною Лазар - у другій частині звукового файлу)
Я повертаюся до розмови з керівничкою видавничого відділу «Майстерні Культури», Алєксандрою Зіньчук. Для мене особисто візитною карточкою видавництва «Warsztaty Kultury» є ваша серія «Wschodni Express» (Східний експрес), в якій з’являється чимало українських перекладів, і завдяки якій польський читач може відкрити для себе літературу своїх східних сусідів — українців, білорусів, литовців… Поетичні збірки ви видаєте двома мовами — польською та мовою оригіналу…
- І певною новинкою в цій серії є п’єси, які ми вирішили видати цього року. Маємо надію, що їх буде більше. Я маю на увазі антологію, яка складається із текстів трьох українських драматургинь. Ми назвали цю збірку заголовком одної із драм – «Комаха» (Insekt). Це теж сильна література, кора розповідає не тільки про актуальну суспільну ситуацію під час війни, але також порушує таку проблему насильства над дітьми, одна із п’єс, саме «Комаха», розповідає про сумне дитинство у колишньому Радянському Союзі. Я вважаю, що це універсальні тексти, які витримають випробовування часом, хоча ці драми можу теж назвати текстами швидкої реакції. Думаю, що вони з нами залишається довго, і будемо їх читати. Якщо говоримо про форму, то ці драми написані досить нетипово і часто нагадують щоденники. Це дуже добре написані тексти, які можна прочитати за одним разом, хоча, мушу сказати, там стільки болю, що краще все-таки його поділити, аби теж могти глибше задуматися над долею героїв та героїнь.
В межах фестивалю відбулося перформативне читання п’єси Оксани Савченко «Ніч накриє ранок» в режисерській постановці Світлани Олешко. Коли я дивилася і слухала це читання, то події, про які розповідала головна героїня, дуже сильно резонували із тим, що ви сказали в контексті єврейської літератури і травми війни… Ці історії — і Другої світової, і цієї війни — вони перегукуються…
- Так, наскільки ці історії схожі. Чи, наприклад, мотив подорожі заповнений вщент потягом — це все ми знали з історії. Заслання в Сибір, Голокост, і ми бачимо, що історія повторюється… Хоча, безперечно, нічого не відбувається в такому масштабі, на щастя, багато людей, котрі були змушені втікати з України, десь вже знайшли прихисток або навіть свій другий дім, і десь намагаються побудувати розбите цілковито життя. Але так завдяки літературі, котра як в лінзі, фокусує емоції, а також певні суспільні архетипи, ми маємо змогу подивитися на ситуацію, переосмислити її. Під час сьогоднішньої зустрічі було підкреслено, що авторки написали не тільки тексти на схожу тематику (що абсолютно не дивує), але також ці тексти є чимось схожі між собою, йдеться про пошуки стилю, літературної мови. Це показує, що автори шукають щось інше, тому що все, що було перед цим, втратило якусь відповідність.
І ще одна видана книжка, що не ввійшла у серію….
- Для нас дуже важливим є те, що цього року ми увійшли у нову мову і маємо переклад з естонської мови. Це мала проза Крістіни Ехін у перекладі Марти Перлікєвич. Для нас це дуже цікаво, досі ми перекладали литовську та латвійську літературу, і кожна мова для нас становить можливість подивитися на нову культуру, відкрити її для себе, дізнатися про спосіб розповіді та мислення. Це дуже цікаво. І ще одна книжка, про яку хочу сказати, і яка не ввійшла у серію, це переклади з білоруської та російської мов. Це антологія критичних текстів, присвячених сучасному білоруському театру останніх десяти років. Завдяки цій публікації ми можемо побачити скільки цікавих проєктів відбулося… Нині ми насправді не знаємо, як функціонує білоруський театр, чи він діє, наприклад, у підпіллі. Але наші друзі з Білорусі говорять, що білоруська культура нині повністю заблокована режимом Лукашенки. Культура, котра до 2020 року все-таки якось функціонувала, тепер лукашенківський режим знищує все, що білоруське. Ця збірка вийшла під редакцією Іріни Лаппо, це цікава пропозиція, яка показує цей аспект — театрального мистецтва — білоруської культури.
Запрошую послухати розмову з Анною Лазар, перекладачкою «Республіки Глухих» (Republika Głuchych) Іллі Камінського та Алєксандрою Зіньчук, керівничкою видавничого відділу «Warsztaty Kultury», у доданому файлі.
Яна Стемпнєвич