У середині вересня у Києві відбулася помітна і важлива театральна прем’єра — «ΚΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ» польського режисера Ґжеґожа Яжини. Це спільна постановка двох київських національних театрів — Лесі Українки та Івана Франка. Перші два спектаклі зіграли на сцені Театру Лесі Українки, наступні два спектаклі у листопаді можна буде побачити на сцені Театру Івана Франка.
В основі сюжету — античний міф про Кассандру, троянську царівну, якій боги дали дар передбачення. Вона знала, що Троя загине, але її словам ніхто не вірив. Ба більше, за свої пророцтва, вона заплатила життям. Упродовж століть Кассандра поверталася в літературу й театр — від античних трагедій до драматургії ХІХ—ХХ століть. В Україні цей образ отримав одне з найважливіших осмислень у драматичній поемі Лесі Українки, яка включена до шкільної програми.
Про прем’єру розповіли режисер Ґжеґож Яжина і міжнародна кураторка прєкту «ΚΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ» Анастасія Гайшенець.
Для Ґжеґожа Яжини звернення до античності — не випадкове. Він розповів, що тему війни досліджує вже понад десятиліття і намагається зрозуміти, що її породжує.
«Це погляд на війну з перспективи людини, яка вже має безліч інструментів — освіту, психологію, знання, але чомусь поруч знову спалахує чергова війна. Я не можу цього зрозуміти. Для мене було важливо розповісти цю історію очима жінок. Досить уже великих героїв, які мають свої міфи, пам’ятники, поеми. Якою насправді була правда, ми часто не знаємо, бо згодом виявляється, що вона була іншою. Тому одним із головних сенсів вистави для мене є пам’ять про те, що вже відбулося. Саме тому разом із драматургом Романом Павловським ми звернулися до першого європейського епосу — "Іліади" Гомера, і розгорнули історію між двома часовими площинами: античністю та сучасною війною проти України. Причини війни залишаються тими самими — бажання, прагнення, амбіції, передусім пов’язані з чоловіками. І водночас повторюються невидимі, невисловлені страждання та наслідки, які несуть на собі саме жінки, а також їхня роль у цих подіях. Ми працювали з текстом у різних формах: іноді використовували його безпосередньо, іноді брали лише ідею чи зміст, щоб розтягнути історію в часі. Так гомерівська війна починає перегукуватися із сучасністю, із сучасними сценами, стосунками, способом переживати те, що колись уже було пережито й описано зовсім інакше. Принципово важливо для нас, що Кассандра не безпорадна. Вона не просто бачить і розуміє майбутнє. Щоб побачити його, вона мусить звернутися до пам’яті, до правди про те, як усе було насправді, а не до версії, сфальсифікованої політиками та істориками, засліпленими системою. І лише тоді вона може побачити, що буде», — зауважив режисер.
Ґжеґож Яжина в Варшаві, 2026 рік
Робота над виставою відбувалася в умовах, далеких від звичних театральних репетицій для європейської команди. У міру наближення прем’єри російські атаки на Київ посилювалися, повітряні тривоги дедалі частіше переривали роботу, ускладнювали пересування містом і впливали на весь виробничий процес. У цей час у Києві Ґжеґож Яжина перебував не сам, а зі своєю командою, з якою створює спектаклі, це, зокрема, драматург Роман Павловський, сценографка Анна Аксер-Фіялковська, відеодизайнери Збіґнєв Бжимек і Марта Сундманн, режисер зі світла Александр Провалінський і композитор Кароль Непельський.
«Це те, що я можу зробити для відносин між двома народами як митець, особливо останнім часом, коли напруження у польсько-українських відносинах на рівні президентів спричинило нову хвилю антиукраїнських кампаній. І в Польщі знову починає ставати дуже неспокійно. Для мене важливо показувати людям, що ми разом із ними і що ми також залежимо від України. Адже це люди, які захищають і наші кордони. Я дуже вдячний усій моїй команді за те, що вони наважилися поїхати зі мною. Це було дуже сміливе рішення. Я бачу, що вони присвятили цьому проєкту значно більше часу, залишалися достатньо довго в Україні, щоб відчути, у чому полягає наша мета. Я вдячний їм за це і радий, що всі зараз у Польщі, адже наше повернення, з евакуацією потяга, було не надто безпечним. Я розумію, що ці атаки будуть посилюватися. І саме про це я зараз думаю: ми виїхали, а українська команда залишилася там. І це дуже несправедливо», — зізнався Ґжеґож Яжина.
Для митця довіра стала однією з головних умов роботи над виставою. Йшлося не лише про професійну взаємодію режисера й акторів, а про готовність кожного учасника уважно слухати іншого.
Анастасія Гайшенець, заступниця генерального директора-художнього керівника з міжнародних звʼязків Національного академічного театру ім. І. Франка
Для українського театру «ΚΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ» стала важливою не лише як міжнародний проєкт. Заступниця генерального директора-художнього керівника з міжнародних звʼязків Національного академічного театру ім. І. Франка Анастасія Гайшенець вважає одним із головних його результатів співпрацю двох київських національних театрів, які стереотипно сприймають конкурентами.
«Це рішення було цілком практичним. За кастингом Ґжеґож обрав для вистави багатьох провідних акторів Театру Франка. І в той момент постало питання, чи зможе технологічна база Театру Лесі Українки забезпечити його задум — складні сучасні рішення зі світлом, звуком, відео та проєкціями? Ми почали переговори й зрозуміли, що нам варто об’єднатися, адже ця постановка була важливою для обох театрів. Окремо, напевно, жоден із них не зміг би реалізувати такий складний проєкт. А коли ми об’єднали виробничі й людські ресурси, бажання та енергію, нам вдалося його здійснити. Це було непросто, особливо в останній період перебування польської команди в Києві, коли російські атаки значно посилилися. Якщо раніше після потужної ракетної атаки, яка могла відбуватися приблизно раз на тиждень, місто поверталося до більш-менш звичного ритму, то згодом дронові атаки стали майже безперервними. Ставало важко знайти реквізит та інші необхідні для вистави речі, адже частину складів було зруйновано. І якби не зусилля двох команд, я, чесно кажучи, не знаю, чи вдалося б довести цей проєкт до кінця», — наголосила кураторка проєкту.
Важливо й те, що ця співпраця не обмежилася професійними контактами. Між українською та польською командами виникла дуже тепла атмосфера. Після прем’єри залишилося відчуття взаємної вдячності й близькості.
Ґжеґож Яжина — один із найвідоміших представників сучасного польського театру. Вивчав філософію в Яґеллонському університеті, а режисуру — у Державній вищій театральній школі в Кракові, де навчався у Кристіана Лупи й був його асистентом.
Його режисерський дебют «Тропічний шал» (Bzik tropikalny) за творами Станіслава Іґнація Віткевича відбувся 1997 року в Театрі Розмаїтості у Варшаві. Від 1998 року Яжина був художнім керівником цієї сцени, яка з 2003 року працює під назвою TR Warszawa. За понад два десятиліття його роботи театр сформував нову художню мову, став майданчиком для експериментів і міжнародної співпраці та здобув помітне місце на європейській театральній сцені. У 2022 році Яжина залишив посаду художнього керівника і продовжив працювати як незалежний режисер у Польщі та за кордоном.
Спілкувалася Христина Срібняк