6 вересня у Польщі та багатьох польських осередках по всьому світу відбувається чергова акція Національне читання, ініційована у 2012 році президентом Броніславом Коморовським. Ініціатива популяризує з одного боку читання, з іншого – польську літературу. І щороку для читання обираються різні польські твори. Цього року це поезія Яна Кохановського – одного із найвидатніших польських поетів і творців епохи Ренесансу.
А чи в Україні творчість Яна Кохановського була знана серед митців того часу, чи знають її у наш час, і що сьогодні говорять нам його твори? Про це в ефірі Польського радіо для України розповів літературознавець, історик літератури і архієписком УГКЦ Ігор Ісіченко.
14:28 [i] 05 09 ISICZENKO.mp3 Владика Ігор Ісіченко: «Трени Яна Кохановського відкривають перед нами велич людських страждань»
«Українці XVI століття, здобуваючи середню освіту, інтегруючись у єдині шляхетські кола, на рівні принаймні суспільних еліт, частково і церковних еліт, польською мовою володіли майже як рідною і вільно читали ці тексти. Не знаю, як в інших середовищах, але можна не сумніватися, що в українському шляхетському середовищі твори Яна Кохановського читалися не набагато менше, ніж у середовищі етнічно польському. І побутували на українських землях, не потребуючи свого перекладу руською книжною мовою», – роповідає владика Ігор Ісіченко.
Як сьогодні можна прочитувати твори Яна Кохановського? Що можна з них винести для сучасного читача в Україні?
– Я думаю, що тут можна говорити не тільки про українське сприйняття, а загальнолюдське, загальноєвропейське. Саме перед початком війни, в той час, коли ще проходили в нас Євромайдани із головною вимогою інтеграції до Європи, саме тоді уявлення про прогрес було дещо поверховим і легковажним. Навіть йшлося про звільнення літературних програм від старих забутих письменників, про орієнтацію на сучасну літературу.
Здавалося тоді, у полоні таких ілюзій входження в постмодерний світ, що людство прийшло вже в зовсім іншу гармонійну, пацифістську епоху. І саме ось ця жорстока війна, початок наступу східних тираній на європейську цивілізацію, в чому ми переконалися зараз, спостерігаючи за зустрічами у Пекіні, і що теж допомагає нам зрозуміти суть цієї навали, яка почалася в нас в Україні у 2014 році, саме це допомагає нам відчути необхідність відчуття джерел тієї тягості європейської культури і її різноманіття, яка зміцнює нас і допомагає нам розуміти, за що ми боремося, що ми відстоюємо, що, власне, і є українськістю, польськістю, європейськістю у широкому сенсі цього слова.
І тут якраз наша літературна спадщина тих часів є нам дуже великою підпорою. Тим більше теж, коли поняття сучасної європейськості виявляється такою розмитою за пов'язуваними некоректно із цим поняттям феноменами неолібералізму. Очевидно, що сьогодні ця наша традиція, яка коріниться у шляхетській демократії Речі Посполитої, вона допомагає нам відчути не те що певну незалежність, а самостійність у виборі шляху боротьби за демократію новочасну, вже не станову, а загальну.
І не творчість Яна Кохановського, а я б сказав, і його біографія, дає відчуття повнокровності життя людини, яка була людиною з доволі такими космополітичними масштабами. Він вчився і у лютеранському, на той час вже Крулєвці, і у католицькій Італії, бував у німецьких університетах у Вроцлаві, Лейпцігу, але ніколи не забував про своє місце і повернувся після всіх своїх розчарувань, пережитих при дворі, до себе у Чарноляс.
На жаль, сьогодні нам доводиться багато з ким прощатися. Ми переживаємо низку трагедій, втрат рідних людей, в тому часі у нас в Харкові, місті, яке регулярно обстрілюється протягом цих останніх страшних трьох років повногомасштабного вторгнення Росії в Україну, ми прощаємося з людьми, невинними, мирними людьми, які загинули, це також і наші парафіяни з Миколаївської парафії.
І ось ті настрої, якими перейнято трени Яна Кохановського, вони можуть відкривати перед нами велич людських страждань – те, від чого ми часом тікаємо, чого людина сучасна не може для себе зрозуміти, ті боріння, які часом не варто приховувати, а необхідно відкрити перед Богом, перед дорогими, близькими тобі людьми. Я думаю, що якраз це для нас дуже важливо – не хизуватися своїми ранами, які зазнаємо ми всі, а вміти приймати їх як певний виклик, як гарт, який ми проходимо на шляху у майбутнє, і здобуваємо досвід, який так боляче відкривається, як щось потрібне для всієї Європи.
Слухайте розмову у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль