Улітку 1939 року Вітольд Ґомбрович вирушив із Ґдині до Буенос-Айреса на борту корабля «Хробри». Він не знав, що ця подорож збігатиметься з початком Другої світової війни і що замість повернення до Польщі залишиться в Аргентині на 24 роки. Саме ця подорож згодом стане матеріалом для його «Транс-Атлантика» — однієї з найвідоміших книг польської літератури ХХ століття. Через майже дев’ять десятиліть есеїст, фотограф і антрополог культури Томаш Шершень вирішує повторити цей маршрут. Із нього народжується книга «Атлантик-транс», яка вийшла у вересні 2026 року у видавництві Karakter. Однак — це не реконструкція подорожі Ґомбровича і не спроба ще раз розповісти його історію. Автор намагається зосередитися на подорожі і винести на передній план те, що в Ґомбровича залишалося майже невидимим, — сам Атлантичний океан. Назва книги вже вказує на цей поворот. «Атлантик-транс» ніби перевертає знайоме «Транс-Атлантик», зміщуючи увагу з письменника на простір, яким він подорожував. З Томашем Шершенем ми поспілкувалися на Люблінському книжковому ярмарку.
Він зазначив, що хоча саме ім’я Ґомбровича у цій книзі не з’являється, він залишається тінню над усією розповіддю.
— Ґомбрович у Польщі настільки міцно асоціюється з трансатлантичною подорожжю, що мені було цікаво певною мірою знову зіткнутися з цим міфом. Але водночас я хотів його актуалізувати, звернути увагу на те, що залишається поза увагою, коли йдеться про Ґомбровича, зокрема тому, що 80 років тому акценти були зовсім іншими. Тоді набагато важливішими були питання міграції, втечі, пошуку порятунку, ніж, наприклад, питання природи. Мені хотілося трохи змістити ці акценти й показати, що ця подорож відбувається також у просторі, який для нас залишається певною мірою непроникним, — перед лицем нової реальності, кліматичної катастрофи, яка насувається або вже відбувається, а також усієї тієї маси явищ, які ми часто не помічаємо. Йдеться і про певні практики капіталізму, який привласнює світ, привласнює також океан. Тож це певною мірою повторна зустріч із Ґомбровичем, спроба поглянути на нього заново. Але я також повертаюся до різних історій із періоду до Другої світової війни та її початку, коли міграція, втеча через океан була надзвичайно важливою темою. Історія Ґомбровича насправді є лише однією з дуже багатьох подібних історій. Таких рятівних рейсів було чимало, оскільки у 1939-40-му роках Європа ставала пасткою для величезної кількості людей, не лише для євреїв і не лише для тих, кого вважали політично неблагонадійними, а просто для дуже багатьох людей. Чимало з них намагалися вирватися з Європи. Багатьом це не вдалося, але ми знаємо й історії тих рейсів, які стали справжніми рятівними подорожами і завдяки яким люди змогли пережити війну. Тому для мене було важливо не лише актуалізувати історію Гомбровича в сучасному контексті, а й повернутися до того часу, звернутися до тих історій і спробувати по-новому з ними зіткнутися.
— Можна сказати, що значною мірою Гомбрович став відомим завдяки тому, що Літературний Інститут, на чолі якого стояв Єжи Ґедройць, ухвалив рішення друкувати його твори в еміграції. І водночас, входячи в тему еміграції глибше, я не можу не порівнювати із власним досвідом, адже теж маю досвід біженства. Коли я виїжджала з Києва у березні 2022 року, то не думала, що за цей час жодного разу не повернуся до Києва. Ґомбрович їхав не як… не в евакуацію. Тому я ще пов’язую це з цією темою: коли вирушаєш у подорож, іноді не можеш уявити, що це буде не тимчасовою поїздкою, а чимось, що зрештою стане постійним.
— Мені здається, що питання подорожі Ґомбровича, чи то втечі, чи випадкового від’їзду, насправді дуже актуальне. Його мотивації тут менш важливі, а важливим є сам факт появи нового дому або життя між старим і новим домом. Це знову дуже актуально. І це питання, яке сьогодні ставить перед собою багато людей, напевно, не лише в Україні, а в різних куточках світу: тікати чи залишатися, чи будувати своє життя десь в іншому місці. Це певною мірою досвід, про який забули багато польських громадян або людей, які жили на територіях, що тоді перебували під владою держав-загарбників, але які вважалися польськими землями. Це стосується і українців, і поляків, і євреїв із Галичини, які тоді емігрували через океан. Хоча основна ідея книги не про це, але потрібно усвідомлювати, наскільки важливою частиною досвіду була міграція, скільки людей опинялися в транзиті через Атлантику й мусили заново облаштовувати своє життя, часто повністю змінюючи свою ідентичність. Це мене вельми зацікавило.
— Ви досліджуєте теми війни, пам’яті і виживання як досвід. Під час презентації ро екологічну Мені здається, що тема катастрофи є для вас дуже важливою.
— Це правда. Дві попередні книжки значною мірою були присвячені темі катастрофи. У 2021 році вийшла книжка «Усі війни світу», яка була радше дослідженням певних слідів катастроф минулого, певних слідів війни, але водночас це був такий есей, що мандрує між різними образами. Це, фактично, глобальна картографія катастрофи. Пізніше я написав есей «Бути гостем у катастрофі», який тепер виходить ще й англійською. Це був погляд із польської перспективи на образи війни в Україні, і я свідомо наголошував саме на цьому. І це, власне, змусило мене замислитися над питанням: що ми тут, у безпечному місці, бачимо, але й, власне, ким ми є, дивлячись звідси? Чи ми просто глядачі, чи свідки? Як осмислити й проблематизувати нашу позицію? Але ця книжка також значною мірою виросла з мого давнішого інтересу до сучасного українського мистецтва, яке завжди здавалося мені надзвичайно цікавим і актуальним. І я мені було цікаво спостерігати за тим, що відбувається в умовах війни з мистецтвом, яке перебуває в ситуації катастрофи. І це, звичайно, призвело до аналогій, наприклад із Другою світовою війною. Мене цікавило, яку силу має мистецтво перед обличчям війни, образи, які виникають: чи є вони передусім свідченням, чи якимось емоційним відбитком, чи мають у собі силу прагнути виживати, цілеспрямованості, чинити спротив. Ця тема мене цікавила завжди.
Зустріч з Томашем Щершенєм на Книжковому ярмарку у Любліні, 2026 рік
— Під час презентаці книги, Ви, щонайменше разів шість згадували про кліматичну катастрофу. Я звернула увагу, що ми геть перестаємо ремонтувати будь-які речі, надаємо перевагу купувати нові, бо це стало легше. І так виходить, що через виробництво з матеріалів низької якості, робить дешевими, воно швидко зношується і ми не якісни — щось нове, дешеве, дешеве, дешеве. А це призводить до того, що залишається дуже багато різного сміття. Чи такий спосіб споживання, на вашу думку антрополога, пов’язано це з тим, що людська природа якось змінюється?
— Думаю, справа не стільки в природі людини, скільки в нашій культурі, яка дедалі більше орієнтована на новизну і, певною мірою, бездумно експлуатує природу. І, звичайно, ця книга не є якоюсь інтервенційною працею, яка має розібратися із суспільством у контексті кліматичної катастрофи, зовсім ні. Гадаю, це дуже рефлексивний літературний есей. Але ця тема весь час залишається десь на тлі. І, подорожуючи, я постійно тримав у голові те, що подорожую в час, коли ми не можемо забувати про примару кліматичної катастрофи, практики, які дедалі більше експлуатують природу.
— Сьогодні майже ніхто вже не подорожує через океан, тому що це фізично трохи складно.
— Це фізично складно, бо, по-перше, пасажирського, фактично трансатлантичного, судноплавства практично вже не існує. Кораблів для цього залишилося буквально кілька. Тож подорож кораблем має в собі певну своєрідну ексцентричність ще й у тому сенсі, що вона не має сенсу, коли літаком можна подолати цю відстань у багато разів швидше. Але подібна подорож взагалі не вписується в характер нашого світу, нашої культури, яка прагне швидкого результату, миттєвості, правда? Ми живемо з таким переконанням, що фактично весь світ належить нам, що ми можемо будь-якої миті опинитися будь-де, що це лише питання грошей, щоб купити собі квиток і за десять годин опинитися на іншому кінці світу. Щодо морської подорожі, попри все… Ми все ж таки відчуваємо, що ця реальність чинить певний опір. «Морська хвороба»… Ми втрачаємо час, який нам так потрібен. Ми не можемо дозволити собі таку втрату часу, бо час — це гроші. У цьому є щось дивне, щось таке, що не дуже пасує до сучасного світу. Звичайно, я не хотів би таким чином романтизувати морські подорожі, але безперечно вони дуже не відповідають сьогоденню. Звичайно, така подорож була важливою для мене і з літературного погляду, адже вона дуже сприяє тому, щоб прислухатися до себе, до історії, до природи. Зрозуміло, те, що я зараз кажу, звучить банально, але це справді так.
— Чи такий спосіб подорожувати певною мірою розмежовує мандрівництво і туризм?
— Це складне питання. Власне, де закінчується туризм і починається мандрівництво? Чи взагалі сьогодні можна якось провести між ними межу? Тому не знаю, чи зможу дати однозначну відповідь. Напевно, мені хотілося б сказати, що так, що це якийсь шляхетніший спосіб подорожувати. Але в сучасному світі ці поняття настільки переплелися, що, мабуть, важливіше те, з яким усвідомленням ми вирушаємо в дорогу. Мені здається, ми можемо бути мандрівниками, а, десь, на якийсь час, туристами. Але якщо ми усвідомлюємо, що означає подорожувати, якщо розуміємо місце, до якого приїжджаємо, намагаємося заглибитися в його історію, зрозуміти складні взаємини людей, які там живуть, із цим місцем, — тоді так, саме так і варто подорожувати. Туризм — це певною мірою подорож без особливого осмислення. Мені здається, те, що я зараз кажу, звучить банально, але так воно і є. Різниця, мабуть, більше в нашому ставленні, ніж у самому способі подорожувати.
— Океан стає героєм «Атлантик-трансу»?
— Океан є героєм. Звичайно, я не намагаюся дати йому голос. Я не дуже вірю в таке наділення голосом нелюдського сущого. Мені здається, тут є певне привласнення. Натомість я намагаюся читати своєрідний океанічний архів, і людської історії, і історії природи. Тож, океан тут є певним суб’єктом, великим і, мабуть, головним героєм цієї оповіді. Взагалі це простір, якому ми приділяємо дедалі менше уваги. Він певною мірою стає забутим. Ми стикаємося з ним переважно в контексті туризму, але фактично бачимо його лише ззовні, з узбережжя. Це така темно-синя пляма на карті, правда? Десь із висоти, з літака, ми його бачимо. У новинах він з’являється здебільшого у зв’язку з кліматичною катастрофою. А от замислитися над тим, чим він насправді є, яким є його життя, нам доводиться нечасто. Такі речі рідко нас цікавлять. І пасажирські судна тепер майже не ходять через океан. А водночас його перетинають маршрути контейнеровозів. Тут пролягають шляхи світового товарообігу. Тож, виникає парадокс: океан ніби зникає з нашого поля зору, але водночас залишається дуже важливим, єдине, що ця його роль для нас невидима. Мені було цікаво замислитися над тим, що є цілі аспекти реальності, які поступово зникають із нашого поля зору.
— На зустрічі з нагоди книги Атлантик-транс виникло питання, чому люди вже не привозять із подорожей мушлі. Прозвучала думка, що, можливо, їх замінили фотографії. Я й сама роблю дуже багато знімків. Дуже багато. Тільки потім майже не переглядаю їх.
— Окрім того, що я есеїст і письменник, я дослідник і фотограф. І моє ставлення до фотографії дедалі суперечливіше. Мені здається, соціальні мережі й цифрова фотографія в телефоні значною мірою зруйнували ту ауру осмислення, яка колись була пов’язана з фотографією. Ми фотографуємо майже нав’язливо, це стало своєрідною компульсивною практикою. Зберігаємо в телефоні безліч знімків, яких потім навіть не переглядаємо. Є тут і ще одна, доволі сумна, хоча, мабуть, банальна річ. Коли ми опиняємося в якомусь незвичайному, безлюдному місці й викладаємо його фотографію в соціальні мережі, то мимоволі позбавляємо це місце його особливої атмосфери. Люди дізнаються про нього, починають туди приїздити, і, зрештою, воно вже не залишається таким, яким було. У цьому полягає похмурий парадокс: фотографія, яку я дуже люблю і яка сама по собі прекрасна, опосередковано може сприяти руйнуванню світу. Повертаючися до питання про збирання мушель, то можливо, варто відмовитися від самого жесту збирання й колекціонування світу. Ми вже настільки його виснажили, що, можливо, нам варто хоча б трохи стримати це прагнення все привласнювати. Фотографування, звичайно, теж має ту суперечливість, про яку ми говорили, тому ідеального рішення, мабуть, не існує. Але, можливо, у певному сенсі це все ж таки етичніше. Звичайно, ця книга далека від будь-якої прямої декларації чи моральної оцінки, не в цьому її завдання. Але, гадаю, під час подорожі й спостереження за світом варто ставити собі запитання: чи справді мені потрібно це робити? Чи справді це необхідно? Можливо, саме тут є тонка грань між мандрівником і туристом. Якщо вона взагалі існує… Я тримав у голові й інше питання: чи можна сьогодні писати книги про подорожі так, як це робили колись. Мені здається, що вже ні. Треба певною мірою змінити наше уявлення про цей жанр, навчитися осмислювати сам факт переміщення. У цій книзі я хотів постійно ставити під сумнів сам жест подорожі, сам процес переміщення. Часи змінюються. Ми живемо в період, коли на горизонті постійно маячить кліматична катастрофа. Тому й певні літературні жанри потребують змін і переосмислення. Саме тому ця книга має досить специфічну форму. Я хотів певною мірою винайти її заново, пристосувати до сучасності. Не хотів, щоб вона була просто декларацією чи втіленням певної ідеї. Хотів, щоб вона жила за власними правилами.
Спілкувалася Христина Срібняк