У 2026 році в Польщі відзначають Рік Юзефа Максиміліана Оссолінського — бібліофіла, науковця і колекціонера, засновника Національного закладу імені Оссолінських, відомого як Оссолінеум. Понад двісті років тому він створив інституцію, яка й сьогодні залишається одним із важливих осередків польської культури. Водночас історія Оссолінеуму є частиною спільної польсько-української спадщини. Упродовж 121 року інституція була нерозривно пов’язана зі Львовом. Значна частина її історичних колекцій досі зберігається в Україні. Сьогодні Оссолінеум та львівська Національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника не лише досліджують цю спадщину, а й спільно працюють над її збереженням та цифровим відтворенням.
Юзеф Максиміліан Оссолінський народився на землях колишньої Речі Посполитої. Навчався в єзуїтському колегіумі, а його світогляд формувала епоха Просвітництва. Після третього поділу Речі Посполитої він опинився у Відні, який став його домом на наступні десятиліття.
Останні роки життя Оссолінський провів саме в австрійській столиці. Там він зібрав величезну приватну бібліотеку і вирішив перетворити її на установу, яка служила б науці та культурі. У 1816 році він представив австрійському імператору Францу I проєкт публічної бібліотеки у Львові. Наступного року імператор затвердив акт заснування майбутнього Закладу імені Оссолінських.
Львів Оссолінський обрав невипадково. Місто було столицею Галичини — частини монархії Габсбургів, а водночас важливим центром інтелектуального і культурного життя. Для майбутнього Оссолінеуму він придбав занедбані будівлі колишнього монастиря кармелітів босих. Їх перебудовою у 1826 році безоплатно займався інженер Юзеф Бем.
Власна колекція засновника була величезною: близько 30 тисяч друків, понад 700 рукописів, карти й атласи, гравюри, монети, медалі та твори мистецтва. Після смерті Оссолінського у Відні в 1826 році його зібрання перевезли до Львова. У березні 1827 року воно прибуло до міста: 26 182 друки, 708 рукописів, близько двох тисяч гравюр, понад тисяча нумізматичних пам’яток, карти та інші предмети.
Того ж року розпочала роботу бібліотека, а згодом — друкарня. Першу читальню для науковців відкрили у 1832 році. Для Оссолінського бібліотека була значно більшою справою, ніж приватне зібрання рідкісних книжок. Він хотів створити інституцію, яка продовжуватиме працювати після його смерті.
«Це була людина зламу епох і свідок втрати Річчю Посполитою незалежності. Думаю, це дуже сильно вплинуло на його біографію і на те, що він хотів залишити наступним поколінням, адже власних дітей не мав. Його ідея полягала в тому, що народ без держави може вижити завдяки культурі. Зібрані ним колекції мали стати місцем збереження національної пам’яті, щоб польська культура могла пережити відсутність власної держави», — розповів заступник директора Оссолінеуму з питань розвитку Марек Мутор.
Досвід третього поділу Речі Посполитої вплинув і на ставлення Оссолінського до книжкової спадщини. Одна з найважливіших польських бібліотек XVIII століття, — бібліотека Залуських, після поділів була вивезена російською владою до Петербурга. Оссолінський прагнув, щоб його власне зібрання не спіткала подібна доля.
У Відні він увійшов у кола австрійського імператорського двору, а 1809 року Франциск I призначив його префектом Імператорської придворної бібліотеки. На цій посаді Оссолінський залишався до 1825 року, паралельно розбудовуючи власну колекцію.
«Він був не лише фахівцем з бібліотечної справи, а й здібним дипломатом. Робота при австрійському дворі дала йому можливість домогтися дозволу на створення фонду, спочатку для бібліотечних, а згодом і музейних колекцій. Саме це значною мірою сприяло тому, що він зміг заснувати Оссолінеум. Створений ним у 1817 році Національний заклад уже через десять років фактично почав працювати у Львові», — зазначив Марек Мутор.
Одним із людей, які допомагали Оссолінському формувати його зібрання, був Самуель Богуміл Лінде — мовознавець, бібліотекар і майбутній автор першого великого «Словника польської мови».
Працюючи з Оссолінським, Лінде не лише впорядковував книжки, а й їздив Галичиною та іншими землями, розшукуючи й купуючи цінні видання для колекції. Частину книжок він знаходив у приватних і монастирських бібліотеках, які після політичних змін та секуляризації опинилися на ринку.
«Завдяки Лінде та його пристрасті до пошуку польських видань Оссолінський зміг замислитися над створенням власного фонду. Значною мірою колекцію поповнювали книжкові зібрання монастирських бібліотек, які ліквідовували в процесі секуляризації. Для закупівель існував окремий фінансовий фонд, адже Оссолінський не шкодував коштів на поповнення бібліотеки», — зауважила завідувачка відділу рукописів Національного закладу імені Оссолінських Ганна Кулеша.
За її словами, Лінде іноді вдавався до дуже сумнівних із сучасного погляду способів здобуття книжок. Однак частина найдавніших пам’яток потрапила до Оссолінеуму пізніше — як дари або придбання.
Серед них — «Кодекс Святого Амвросія», латиномовний текст XIII століття, а також латинський месал XIV століття з чудовими мініатюрами та французький календар-альманах XV століття із зображеннями сільськогосподарського календаря і знаків зодіаку.
Отримавши дозвіл імператора на створення наукового інституту, Оссолінський шукав партнера, який допоміг би забезпечити майбутнє закладу. Ключовою стала угода 1823 року з князем Генриком Любомирським — надзвичайно багатим аристократом і видатним колекціонером, який оселився у Переворську.
Любомирський передав Оссолінеуму свою цінну колекцію європейського мистецтва, а також доходи від Переворської ординації. Натомість Оссолінський пообіцяв створити Музей князів Любомирських. Оскільки сам Оссолінський не мав нащадків, Любомирському та наступним ординатам Переворським було передано роль кураторів установи.
«Це була своєрідна угода двох людей. Оссолінський мав колекції, ідею і розумів, як усе це має працювати. Любомирський мав гроші. Частина доходів від його маєтку мала надходити Оссолінеуму на утримання установи. Завдяки цій угоді, а згодом розвитку інституції протягом XIX століття та в міжвоєнний період, Оссолінеум перетворився на справді успішну установу», — пояснив Марек Мутор.
Оссолінеум заснував також власне видавництво, яке стало одним із найважливіших у свій час. Воно видавало твори Генрика Сенкевича, шкільні підручники й абетки. Доходи від видавничої діяльності, пожертви, спадщина та прибутки від маєтків дозволяли утримувати колекції.
До Другої світової війни Оссолінеум був невіддільною частиною культурного ландшафту Львова. Тут зберігалася одна з найбільших колекцій польських рукописів, стародруків, документів і творів мистецтва. Війна і зміна державних кордонів радикально змінили долю цієї колекції. Після включення Львова до складу Радянської України Оссолінеум припинив існувати як польська інституція у своєму довоєнному вигляді. Частину найцінніших матеріалів вдалося вивезти, інші залишилися у Львові.
Серед людей, які намагалися врятувати колекції в умовах війни, був професор Мечислав Гембарович — останній польський директор Львівського Оссолінеуму. Під час німецької окупації він відповідав за збереження фондів і намагався використати можливості евакуації частини збірки.
«Це був час окупацій, які змінювали одна одну: спочатку радянська, потім німецька, а потім знову радянська. Окупаційна влада фактично розчленувала інституцію. Значна частина колекцій була втрачена або розділена. Водночас великі скарби пережили війну. Серед врятованих були рукопис «Пана Тадеуша», рисунки Рембрандта та багато інших цінних матеріалів», — сказав Марек Мутор.
Близько 11 тисяч найцінніших об’єктів після війни опинилися у Вроцлаві. Серед них був і рукопис «Пана Тадеуша». Водночас значна частина довоєнних колекцій залишилася у Львові. Сьогодні вони зберігаються передусім у Національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника, а також у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, Львівському історичному музеї, Музеї етнографії та художнього промислу та Музеї історії релігії.
Після 1989 року Польща та Україна почали шукати спосіб говорити про ці колекції не лише мовою претензій і реституції. Переговори були складними. У 1997 році в рамках польсько-української міжурядової комісії у справах охорони та повернення культурних цінностей, втрачених або залишених під час Другої світової війни, створили окрему підкомісію у справах Оссолінеуму.
«Ці зустрічі дали змогу просунутися вперед. Обидві сторони визнали: якщо ми залишимося там, де перебуваємо, то не зможемо розвивати співпрацю. Нам, працівникам Оссолінеуму, зокрема тодішньому директору Адольфу Юзвенку, хотілося насамперед дослідити ці колекції та системно думати про їхню охорону і популяризацію. Для цього потрібно було повністю змінити підхід до цих зібрань», — розповіла уповноважена з міжнародного співробітництва Оссолінеуму Вікторія Маліцька.
Важливим став 2003 рік. Тоді Оссолінеум і Львівська бібліотека імені Стефаника домовилися про взаємний доступ до своїх колекцій. Йшлося про можливість досліджувати польські матеріали, що залишилися у Львові, та матеріали у Вроцлаві без упередження і без припущення, що результати досліджень стануть підставою для чергової реституційної вимоги. Відтоді ці зібрання почали розглядати як спільну спадщину.
У 2004 році розпочалася систематична цифровізація колишніх оссоліневських колекцій у Львові. Спочатку сканували рукописи, згодом журнали, стародруки та графіку. До 2020 року було створено близько 4,7 мільйона сканів. Цифрова копія не замінює оригіналу, але дозволяє повернути розділеній колекції функціональну цілісність. Дослідник у Вроцлаві може працювати з матеріалом, який фізично зберігається у Львові, а український науковець — отримувати доступ до відповідних матеріалів польської частини колекції.
Після початку повномасштабної російської агресії питання збереження культурної спадщини набуло нового виміру. Оссолінеум долучилося до допомоги українським культурним установам. До неї приєдналися польські та місцеві компанії, які передавали кошти, сервери, павербанки, зарядні станції та обладнання для захисту колекцій.
З 2006 року Оссолінеум та Бібліотека імені Стефаника також організовували «Оссолінські зустрічі». До Львова приїжджали польські науковці, представники культури та політики. Ці зустрічі стали одним із майданчиків польсько-українського інтелектуального діалогу. У 2022 році через повномасштабну війну львівські зустрічі були перервані, але співпраця двох інституцій продовжилася.
Польське радіо 24 / опрацювала Христина Срібняк