Цими днями вже вкотре у Замку на воді у Войновицях неподалік Вроцлава – в осідку Колеґіуму Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського – відбувся Перекладацький семінар «Перекладачі без кордонів» («Tłumacze bez granic»). Spiritus movens цієї події вже два десятиліття є Адам Поморський – польський перекладач, зокрема, з української, російської, німецької та англійської мов, а також голова польського ПЕН-клубу.
Попри безперечну послідовність, що прослідковується в цьому циклічному заході за весь час його існування, кожного року семінар має свою специфіку. І якщо раніше він об’єднував перекладачів з Центрально-Східної Європи, а насамперед з Польщі, України, Білорусі й Росії, то цього разу тут з’явився німецький модуль, одним з учасників якого був Бернгард Гартманн, перекладач польської літератури на німецьку мову:
- Мені було цікаво, бо я чув про цю ініціативу, як би з цікавості приїхав і просто захоплений тим, що тут бачив. Захоплений тим, що це таке місце і семінар, на котрому зустрічаються люди з різних країн, що тут різні мови, різні культури, різні тексти, і ведуться розмови на дуже різні теми. Особливо, з огляду на те, що я походжу з Західної Німеччини, де погляд на Схід, тобто навіть на Польщу, а тим більше на такі країни, як Україна, Білорусь і Росія, дуже обмежений, якщо йдеться про громадську думку. Тому для мене це також можливість розширення цієї перспективи.
- А чого професійний перекладач може навчитися на таких семінарах? Чого зазвичай вчать подібні події?
- Не йдеться, мабуть, про питання професійних навиків, бо, як відомо, це є у кожного. Йдеться радше про те, аби просто познайомитися з людьми, розмовляти з ними, дізнатися, що вони думають про спільні справи. Адже, по суті, чи то зміна політичної ситуації в Європі, чи те, що відбувається в Росії, або ситуація в Україні стосується також окремих людей – саме це важливе. Бо дуже часто в нас про це немає нічого в газетах і по телебаченню. Натомість у безпосередній розмові можна дізнатися набагато більше. І, звісно, повернутися з таким знанням додому, де вже у розмовах, що на такі теми відбуваються там, можна представити якусь нову перспективу й намагатися розширити погляд на східні справи, котрі в німецькому суспільстві сприймаються, радше, як маргінальні.
Про те, що її вже втретє привело до Войновиць, про свої очікування від зустрічі перекладачів літератури й про те, чи вони виправдалися, розповідає київська поетка і перекладачка польської поезії на українську мову Наталя Бельченко:
- Так, дійсно, втретє. І у мене тут таке дуже сильне відчуття родини – родини поетичної, родини перекладацької. І цього відчуття вистачає надовго, і можливості спілкування. Дуже близькі мені враження, і хотілося б дійсно, щоб це продовжувалося і далі.
- А які переклади Ти сюди привезла? Ці заняття полягають ще й у тому, що перекладачі показують свої переклади, піддають їх критиці, шукають порад, допомоги.
- Це переклади з Януша Шубера і трохи Болєслава Лєсьмяна. Тому що ці переклади, останні, вже увійшли у книжку – антологію лєсьмянівську, але мені дуже хотілося почути від Адама Поморського, що він думає про ці переклади. І свої помилки… А я знаю, що там є якісь напевно в мене прорахунки. Хотілося б надалі виправити їх.
Інша українська учасниця цього заходу, поетка і перекладачка Наталя Ткачик, звертає увагу на те, що семінар у Войновицях дозволяє перекладачам переосмислити, поширити власні перекладацькі можливості і дає початок такому середовищу, учасники якого вчаться цьому ремеслу також й один в одного:
- Насправді семінар у Войновицях є такою собі лабораторією праці з текстом зсередини і дуже доброю практикою перекладу. Але перекладу з великої літери, бо часто так є, що люди думають, що вони перекладають або що вони вміють перекладати, але коли керівники семінару попросту відкривають інші рівні тексту й інші глибини перекладу й підходу, то значення, суть цього тексту настільки розширюється і, відповідно, підхід до перекладу змінюється. Тобто після семінару, принаймні у мене, змінилося розуміння, по-перше, як такого самого тексту. Звісно ж, розуміння того, чим є переклад, багато чим відрізняється від того, яким воно в мене було перед тим. І дуже безцінним є можливість поспілкуватися з дуже хорошими, досвідченими перекладачами і на прикладі їхніх практик теж багато чому повчитися. Теж цікаво, що кожного разу цей досвід стає все багатограннішим, різноманітнішим. І, напевно, різні знаряддя перекладу (бо це теж така часто, попри те, що є дуже творчою, великою мірою реміснича робота) – теж цих знарядь збільшується. Не хочу говорити про інших, але принаймні так було в моєму випадку, що після перших семінарів, коли на прикладі моїх же текстів я побачила, як можна було зробити ще, необов’язково краще чи гірше, просто як ще можна зробити по-іншому. І ще що хочу сказати, що дуже велико те, що серед присутніх перекладачів є люди, які, не зважаючи на свій молодий вік, вже встигли дуже багато чого зробити, перекласти, і є теж дуже хорошими вчителями одні для одних, і дуже зичливими вчителями. І це такі порадники. Можна проконсультуватись чи просто порозмовляти. Це люди, які розуміють, про що йдеться в перекладі, який важливий тобі ж. І навіть поза межами семінару. Тобто це, окрім набування досвіду, також набування дуже хорошого кола спілкування.
Білоруські перекладачки Ганна Янкута і Кацярина Мацієуська також не вперше на цьому семінарі, що має надзвичайно вагоме значення для їхньої перекладацької творчості і навиків. Проте участь у цьому заході стала визначальною, критичною для цілої плеяди білоруських перекладачів.
Розповідає Кацярина Мацієуська:
- Так, принаймні я на цьому семінарі вже втретє. Почалося все ще 2012 року в Ґданську, і відтоді, так, я цілком згідна, що для моєї творчості як перекладачки це має ключове значення. Бо хоч в Білорусі в нас є щось, що можемо назвати школою, де ми можемо обговорювати свої переклади, проте участь у цьому семінарі виводить якісь наші творчі потреби і вирішення творчих завдань на міжнародний рівень. А це цілковито інакша справа, коли ти варишся не лише в своєму соку, але й в оточенні іншомовних, закордонних перекладачів, поетів і загалом творчих людей. Тоді ти починаєш дивитися на свої завдання і свої проблеми якби збоку, або ж згори. Й така оптика дуже допомагає вийти за межі того, що ти раніше вважала нерозв’язувальним.
Адам Поморський і Кацярина Мацієвська. Войновиці, грудень 2019. Фото: УСПР
Кацярина Мацієуська наводить досить неочікуваний приклад такої зміни оптики:
- Мені участь у цьому семінарі, інша перспектива допомогла позбутися певного… не знаю, чи не буде занадто сказати, що це був постколоніальний комплекс, але принаймні в особистому плані, оскільки в мене вчителі перекладу походять з різних країн, пишуть різними мовами, то я думала, наприклад, що принаймні в Росії з перекладом все ліпше – що принаймні в Росії з перекладом мого улюбленого Лєсьмяна все ліпше, а виявилося, що зовсім не так. І що, як не дивно, ліпше в нас – ліпше в білорусів, ліпше в українців. Взагалі, це окреме й дуже цікаве питання, чому певним перекладачам той же Лєсьмян не виходить. Тож, з одного боку, десь в нас ліпше. Але загалом видно, що проблеми спільні й вони однакові для всіх. Що, в принципі, дозволяє позбутися якоїсь заздрості й просто думати, як вирішити якісь проблеми. Можливо навіть завдяки якомусь спільному мозковому штурму.
Про те, що саме в цьогорічному семінарі нового, цікавого, каже Ганна Янкута:
- Для мене це дуже вдалий семінар. Я була на трьох вроцлавських семінарах і на одному ще більш ранньому в Ґданську, де були тільки білоруси й поляки, що перекладають з білоруської мови. Теперішній семінар мені здається найбільш вдалим і з огляду на атмосферу, й з огляду на тих людей, котрі тут зібралися й беруть участь в цій події. Й здебільшого, як я розумію, тут зібралися люди, що приїхали сюди не вперше та вже мають певний досвід у перекладі, тож мені здається, що в нас є чим одне з одним поділитися. А всі ці фактори, гадаю, вирізняє цей семінар на тлі попередніх.
А я нагадаю, що це були перекладачі літератури з різних куточків Європи, котрі цьогоріч зустрілися в Замку на воді у Войновицях неподалік Вроцлава при нагоді Перекладацького семінару «Перекладачі без кордонів».
А репортаж з Войновиць підготував Антон Марчинський