Українська Служба

Чим є мислення? (Частина V: Мислення та уява)

18.12.2021 16:59
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • І вчитель – Сократ, і його учень та голос – Платон, неодмінно посилюють химерність мислення. Адже в Філебі, діалозі, написаному щонайменше десятиріччям пізніше після Теетету, Сократ ставить мислення поруч – ба й навіть ототожнює – з пам’яттю та уявою
          , 11  1956  (Collectie  Archief : Fotocollectie Anefo Reportage  Serie : [ onbekend ] Beschrijving : De Denker van Rodin wordt uit kist gehaald voor plaatsing in de beeldentuin van het Stedelijk Museum Datum : 11 juli 1956 Locatie : Amsterdam, Noord-H
"Мислителя" Оґюста Родена розпаковують для встановлення в Музеї Стеделек в Амстердамі, 11 червня 1956 року (Collectie / Archief : Fotocollectie Anefo Reportage / Serie : [ onbekend ] Beschrijving : "De Denker" van Rodin wordt uit kist gehaald voor plaatsing in de beeldentuin van het Stedelijk Museum Datum : 11 juli 1956 Locatie : Amsterdam, Noord-HWikimedia: Herbert Behrens / Anefo - http://proxy.handle.net/10648/a94b9806-d0b4-102d-bcf8-003048976d84 - CC0 1.0 Universal (CC0 1.0) Public Domain Dedication

Як пам’ятаємо з Планонівського Теетета, Сократ, пояснюючи природу мислення, визначає її як розмову душі із самою собою. У попередніх фейлетонах у цьому присвяченому мисленню циклі вже була мова про те, що таке його визначення відбивається широким відлунням у подальшій філософській традиції. Була також мова й про те, що поняття мислення, до якого вдається отець класичної філософії, виявляється дещо несподіваним. Адже він не вживає ані такого найбільш доречного, здавалось би, терміну, як νόος [noos], що вказує, зокрема, на розум та раціональне мислення; ані, скажімо, φρόνημα [fronema] та φρόνησις [fronesis], яким відповідав би розсудок та розсудливість, притомність. Сократ також уникає θεωρία [theoria], натомість λόγος [logos] як квінтесенція дискурсивного мислення обмежується ним, здавалось би, до простору експресії та комунікації, зокрема і з собою самим. Хоча, слід одразу зазначити, що із лоґосом тут це не виглядає так вже й однозначно: від народження філософії в Стародавній Греції, або й ще раніше, за часів семи мудреців, це поняття не було позбавлене певного божественного виміру, а ще за часів Сократа фактично ототожнювалося з іншим поняттям, яке вже ми звикли йому протиставляти… Але про все це варто розповісти по черзі.

Зараз ще натомість варто також нагадати, що, говорячи про мислення, Сократ згадував про δόξα [doxa] – індивідуальну точку зору, особисту думку, уявлення і очікування, навіть фантазію, початок якій, на відміну від холодного розумового розрахунку, дає здивування. З нього докса та, зрештою, вся філософія, - твердив він у тому ж Теететі, - народжується.

Висновок несподіваний та здавалось би навіть випадковий. Хтось би навіть закинув Сократові/Платонові легковажне ставлення до слів, що в них лише вбрані точні, ретельно обмірковані ідеї. Бачимо, однак, що і вчитель – Сократ, і його учень та голос – Платон, наполягають на своєму, неодмінно посилюючи химерність мислення. Адже в Філебі, діалозі, написаному щонайменше десятиріччям пізніше після Теетету, Сократ ставить мислення поруч – ба й навіть ототожнює – з пам’яттю, μνήμη, та уявою, φαντασία. А останнє, співвідносне і з актом судження, і з задоволенням, тобто з такими двома різними аспектами здивування, не становить, притому, критерію правдивості мислення або судження. Більше того, τὰ φαντάσματα ἐζωγραφημένα [ta fantasmata edzografemena][1], намальовані в нашій уяві образи можуть бути правдивими. А мислення чи судження, докса, що діється в пам’яті, відрізняє істину від неправди не за даністю свого предмету нашим чуттям, тобто не відповідно до  присутності в даній нам чуттєвій дійсності. Справа виявляється дещо складнішою: мислення відбувається в нашій пам’яті, уяві, і саме там, а не на межі дійсності та уяви, визначається його істинність:

«Пам’ять збігається зі спостереженнями [ταῖς αἰσθήσεσι] в одне ціле, а ті переживання [τὰ παθήματα], що із цим пов’язані, як мені здається, неначе записують тоді в наших душах слова. І коли таке переживання напише істину, тоді істинне судження та істинні слова в нас виникають/народжуються [γιγνόμενοι]. Коли ж неправду такий письменник в нас напише, тоді в нас з’являється протилежність істини» [2], - каже Сократ у Філебі.

Не забуваймо, однак, що оті слова, які Сократ тут згадує, і розмова, яку описує як тотожну мисленню, звуться у цього філософа λόγος [logos]. Зайвим, напевно, буде пояснювати, наскільки багатозначним є це грецьке поняття та наскільки глибоким є його філософське коріння. Можна лише собі уявити, що термін, який вказує і на слово, й на мову, й на розум, і на порядок та фундаментальні закони, притому на все це – як на перше, передвічне і таємниче, мав би давати поживу для найглибшого мислення.

Варто також зазначити, що як у поточній мові, так і в філософії логосові прийнято зазвичай протиставляти міф, μύθος [mythos], нерідко притому ототожнюючи перший з них із втіленням порядку на Олімпі та в світі Аполлоном, а другий – із Діонісом, повною, немовби, протилежністю джерела істини і провідника муз. Таке протиставлення зберігається і заразом підривається ще, скажімо у Ніцше. «Можна, однак, сказати, - пише видатний польський знавець грецької культури Влодзімєж Лєнґауер у виданій наприкінці 2020 року книжці "Діоніс", - що вже від Платона (або Протагора) з’являється розрізнення на поетичну думку, що може містити істину (mythos), та твердження, що спираються виключно на розумові судження (logos). Термін mythos починає набувати значення поетичної фантазії, а та, хоч і може казати правду, є чимось відмінним від розумування, що спирається на аналіз підтверджених фактів. Знання про богів і розповіді про них у цьому значенні відносяться до mythos, і, зрештою, греки не мали сумніву, що завдячували цим знанням поетам […]. Поети ж могли […] помилятися й казати неправду. Їхнє знання та розповідь мають джерело у натхненні муз, але ж самі музи повідомили Гесіодові, що можуть казати неправду (pseudea polla[3].

Початково ж між міфом та логосом не існувало суттєвої різниці[4]. Та, можливо, й не існує досі, коли мислення про те – або ж того – що найважливіше, відбувається у своїй повноті.

Про це, однак, піде мова у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

[1] Платон, Філеб, 40a (http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Plat.+Phileb.+40a&fromdoc=Perseus%3Atext%3A1999.01.0173, доступ 18 грудня 2021).

[2] Там само, 39a (http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Plat.+Phileb.+39a&fromdoc=Perseus%3Atext%3A1999.01.0173, доступ 18 грудня 2021)..

[3] Włodzimierz Lengauer, Dionizos. Trzy szkice, Homini 2020, с. 95.

[4] Там само, с. 93-94.

Побач більше на цю тему: філософія

Чим є мислення? (Частина І)

20.11.2021 16:02
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Чим є мислення? (Частина ІІ)

27.11.2021 16:48
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Чим є мислення? (Частина ІІІ: праця і теорія)

04.12.2021 21:26
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Чим є мислення? (Частина ІV: Мислення, що будує дім буття)

11.12.2021 17:26
Філософський фейлетон Антона Марчинського