Українська Служба

Війна: неможливе мовчання

01.10.2022 17:05
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Війна: неможливе мовчання. Філософський фейлетон Антона Марчинського
      -, , 30  2022
Облите червоною фарбою російське консульство у Нью-Йорку, США, 30 вересня 2022EPA/JUSTIN LANE Dostawca: PAP/EPA

Головний «предмет метафізики не дає нам спокою, але й знарядь, аби із ним впоратися. Його не висловити, не вхопити. Він прирікає на відчайдушний та повний розпачу пошук слів. І, мабуть, на мовчання. І так він навіть може бути першопричиною як те найважливіше, що у центрі уваги. Навіть якщо змінює свої маски-обличчя. Біль, хаос, та саме буття. Часом воно виявляється незносним, як під час війни. Часом воно вимагає повної віддачі, як під час війни. Часом зустрічі з іншим, співчуття та співіснування — буття поруч, як теж під час війни. І необхідного мовчання, бо того буття, що показується і за часів війни, і в часи миру, однак, голими руками та озброєним язиком не вхопити». Так було в минулотижневому фейлетоні.

«Не для всього бо, що ми бачимо, вдається знайти правильні речення. Дещо з цього залишається отже непереказаним, а знання про це — герметичним. Воно й лише воно становить єдиний предмет містики, котра, отже, стосується суто філологічних проблем із існуванням та неіснуванням, а також із отим третім, що у зв’язку із ними про себе нагадує, із недоступністю для виразу, із неприборканою герметичністю їхнього зв’язку. Якщо, звісно, згодимося, що сама така філологія сягає далеко поза академічні компендіуми етнічних мов. Якщо приймемо в її обійми, візьмемо у дужки того рівняння (…) всіляку незбагненну осоружність та біль, з якими лише можемо зіткнутися на цьому земному падолі». А так було у ще більш ранньому тексті з цього циклу.

А також: «Цього не збагнути тим, кого вона не охоплює своїм вогнем і дрожем. Тим, хто навіть кажучи про неї, торкається геть іншого. Ці неспроможні навіть повторити слів свідків, навіть коли виспівують їх звук за звуком.»

Мова про війну, отже, неможлива. І метафізично, і онтологічно, і, зрештою, етично.

Але, — що робить цю ситуацію карколомною, — мовчання тут також проблематичне.

І не йдеться про те, що в тому чи іншому вигляді різноманітні аспекти, притаманні війні, ми зустрічаємо довкола навіть у мирному, здавалось би, житті: дискутуємо, сперечаємося, змагаємося з іншими, або й входимо у діалектичне спілкування із собою самими; елімінуємо з оточення й власного устрою все, що нам здається зайвим і недоцільним; дозволяємо часом охоплювати нас самих емоціям, а навіть агресії; не вслухаємося в мову ближнього; докладаємо всіх зусиль, аби вчинити з іншого себе самого, зробити його таким, як ми; підпорядковуємо собі світ і кожного, хто у ньому мешкає поруч із нами; врешті, заступаємося і захищаємося, тримаємо оборону.

Так, мовчання про війну непросте, оскільки вона нагадує про себе у кожному прояві дійсності.

Міркуючи зараз про таке мовчання, я, безумовно, ставлю себе у вельми незручне, небезпечне становище: намагаюся говорити про те, що начебто очевидне, а отже про те, що загрожує тому, що кажу, банальністю. І так наполегливо намагається змусити мене замовкнути, або радше — не промовити ані слова про це.

Та можна було б сказати, що поруч із неможливістю мови про війну, мовчання про війну також є більш ніж проблематичним, і таким, що часом здається неможливим. До складнощів із адекватним схопленням сутності цього фундаментального поняття і досвіду, або ж не менш адекватною відмовою від вбирання його у слова, себто складнощів герменевтичних чи навіть суто логічних: складнощів семантичних чи синтактичних, — так само, як і у випадку мови про війну, — додається клопіт прагматичний. Себто йдеться про те, що про війну ми мовчимо перед кимось. Чи це інша людина, чи я сам — це вже дрібниці. А отже, у гру входять міжособові відносини. А таким чином мовчання про війну стає ще й етичною проблемою.

Отже, мовчання про війну проблематичне, бо про таке не можна мовчати. Адже інакше тут задіюється дивний механізм: мовчазний свідок стає співучасником того, що він бачить, і в чому він до бачення лише з власної волі обмежується. Стає співучасником, бо не протидіє — як ділом, так і словом. Це очевидна річ.

Та я хотів би торкнутися ще одного аспекту, пов’язаного із етосом того, що найважливіше у філософії — етосом її серця, метафізики. Ця, як відомо ще від Аристотеля, з яким невипадково пов’язана сама ця дисципліна, зосереджується не на якомусь там випадковому сущому, не на щораз іншій, окремій речі, але на чомусь найважливішому, на тому сущому, з якого виводиться будь-що інше, що існує у всесвіті. Це суще — як суще саме по собі, як початок для всього — є найдивовижнішою і найдивнішою річчю в світі, яка не лише спонукає до мислення, але й просто не дозволяє нам про неї не думати. Чи це причина, чи це цілість, чи це певність… Так чи інакше, це щось непересічне і єдине, а тому щось, що викликає подив і не дає нам спокою. Це щось, притому, може явитися нам у різноманітних аспектах, що становлять елементи того самого.

У вступі до свого Метафізичного квінтету польська філософка Барбара Скарґа, посилаючись на Лєшека Колаковського, стверджує, що «всю метафізику можна звести до роздумів над сущим, часом, злом, смертю і любов’ю»[1]. Та в наступній і своїй останній книжці зі співзвучною назвою, у Метафізичному терцеті, продовжуючи власні міркування на цю ж тему, пише вже про світ, самотність та скінченність[2]. Це аж ніяк не означає, що вона змінює свою думку щодо переліку основних метафізичних тем. Навпаки, вона дуже послідовна, адже всі елементи цього списку представляє як сутнісні аспекти того самого, найважливішого, що найбільше дивує і бентежить, а отже того, що найбільш варте уваги. Що і є предметом метафізики.

І якщо мене бентежить, війна, не дає спокою, дивує і жахає, то, прагнучи бути філософом, я просто не можу її ігнорувати. І про неї мовчати, навіть якщо її адекватно також не в змозі артикулювати. Цей обов’язок випливає з етосу філософа. Обов’язок, що починаючись від роздумів над війною, черговим зі списку аспектів того, що найбільш варте мислення, веде до рефлексії над межами цього мислення, межами мови і зв’язком між мовою та мисленням, над скінченністю, цілісністю та доцільністю тощо, так само, як ведуть інші найважливіші предмети метафізичної медитації.

Інакше я втрачаю право на те, аби називатися філософом, інакше я не гідний довіри.

Проте історія філософії демонструє, що прикладів таких мислителів, котрі несумлінно промовчуюючи, творять, однак, традицію фундаментального мислення, достатньо.

І про один з них піде мова у наступному фейлетоні.

 

Антон Марчинський


[1] Barbara Skarga, Kwintet metafizyczny, Kraków 2006, s.5.

[2] Barbara Skarga, Tercet metafizyczny, wyd. II, Warszawa 2021, s.33 passim.

Побач більше на цю тему: філософія

Інший без обличчя. Війна, філософія, питання

26.03.2022 12:49
«Питання з’явилося нагло, на третій день війни, коли у безпечній Варшаві я, спостерігаючи за подіями в Україні, мав першу в новому семестрі лекцію. "Введення до філософії". Як про це говорити? Навіщо?».

Філософія за часів війни

14.05.2022 20:29
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна - парадокс - мова

27.08.2022 18:39
Філософський фейлетон Антона Марчинського

(Не)описане ніщо

10.09.2022 17:51
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: неможлива мова

17.09.2022 19:25
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна та стара метафізика

24.09.2022 17:15
Філософський фейлетон Антона Марчинського