У Варшаві завершилися 12-ті Дні української музики — фестиваль, що понад 25 років наближує польським слухачам найрізноманітніші приклади української музики.
Третій концерт цьогорічного фестивалю було присвячено кобзарсько-лірницькій традиції в Україні. Фольклорист, музикант, лірник Андрій Ляшук представив варшавській публіці давні твори — думи, канти, псальми та інші жанри, розповідаючи про лірницький рух, дослідження цієї теми в українському контексті, а також про те, як сьогодні цей рух виглядає в Україні.
Андрій Ляшук також був гостем програми Мар'яни Кріль «Витоки», у якій розповів про те, як пізнав лірництво, як почав грати на колісній лірі, а також про останній волинських лірників, яких можна було зустріти, наприклад, у Ковелі чи електричках на Волині і Поліссі ще у другій половині ХХ століття.
54:51 [i] 11 09 VYTOKY.mp3 Витоки, 11 вересня 2026, Гість - Андрій Ляшук
— Це взагалі дуже цікава традиція — традиція мандрівних співців, кобзарів і лірників. Тому що ми через ці пісні отримуємо такий історичний та культурний зріз багатьох епох в минулому. От я співаю одну пісню заробітчанську пісню, це, можна сказати, зовсім нова пісня, це, можливо, початок ХХ століття. А є ж дуже багато пісень, дум, балад, які нам розказують про те, що відбувалося в XVII столітті, в XVIII столітті. Вони багато звучать мовою того часу, ми можемо почути, про що люди тоді думали, що для них було важливими цінностями. І, власне, ця традиція нам допомагає зрозуміти минувщину, нашу національну філософію і сакральність, — розповідає музикант.
Ще на Волині лірники були в 70-80-х роках. Розкажіть про цього останнього лірника і як потім це теж почало відроджуватися вже з відновленням незалежності України. Як цей рух став помітним і на фестивалях, і в медіа, але теж і просто на вулиці?
— Сьогодні більшість науковців, фольклористів останнім лірником називають Івана Власюка, з села Залюття, колишнього Старовижівського району, з Волині, з Полісся. Іван Власюк помер в 1993 році. Тобто це останній з тих, хто був повністю в цій традиції. Він був незрячий, він мандрував, він цим заробляв собі на життя. І до нас дійшли живі записи, його в 70-х роках записали на бобінний магнітофон. І ми сьогодні можемо почути, як це було. Є люди, які можуть розповісти про нього, бо його бачили. Є ще живі поводері, які з ним ходили. З ним зустрічався в молоді роки Олесь Санін, і потім сам став лірником. Потім це його надихнуло зняти фільм про кобзарів та лірників. І от, власне, це одне із таких джерел.
Я вчився в Інституті культури, і я мав би знати про цю традицію, трошки мав би вивчати. Але мені ще було цікаво, бо сам я народився в Ковелі. І Ковель це було таке місто, куди приходили лірники. Дуже потужна ця традиція ще північніше від Ковеля. Ці такі райони, як Старовижівський, Любомльський, околиці Шацьких озер. Там це було дуже потужно. Там лірники мандрували, в них були якісь свої об'єднання.
І от навіть в радянські часи, 50-60-ті роки. І Ковель — це було те місто, куди вони найчастіше приходили. Бо там все-таки в радянські часи ще була діюча православна церква. Там було дуже багато базарів, де можна було пограти. І було багато мотивованих слухачів, і можна було заробити. І, власне, я про це почув.
І мене це побудило, що це ж моя батьківщина. І це традиція землі, де я народився. А так як я цікавився фольклором, співав, грав на різних інструментах, в мене якось виникла така інспірація і натхнення долучитися до цього, щоб цю традицію трошки утривалити. Я не справжній той лірник, який живе з лірництва тільки. Тобто ми себе відносимо до вторинного цього фольклору, до реконструкторів цієї традиції. І, власне, я подумав, що я маю цю філософію моєї землі трошки ще понести далі і розповісти про неї іншим людям і іншим поколінням.
Слухайте програму у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль