У міжкультурній бібліотеці «Баобаб» у Любліні відкрили «Українську поличку» — ініціативу першої леді України Олени Зеленської, покликану забезпечити українців за кордоном книжками рідною мовою. У місті вона вже діє у двох бібліотеках, а загалом такі книжкові колекції представлені приблизно у 250 місцях світу.
Першою в Любліні «Українську поличку» відкрила Воєводська публічна бібліотека імені Габріеля Нарутовича. Тепер українські книжки зібрали також у міжкультурній бібліотеці інтеграційного простору «Баобаб». Її засновниця та ідейна натхненниця Ярина Посуняк переконана: читання рідною мовою допомагає зберігати зв'язок із власною культурою, особливо тоді, коли людина опинилася далеко від дому. Бібліотека водночас стає місцем зустрічей, спілкування та знайомства з іншими культурами.
«Я читаю різними мовами, але вважаю важливим залишатися в контакті зі своєю. Це дає впевненість у цінності власної культури та відчуття належності до неї. Допомагає також усвідомити, що за кордоном твоя культура не знецінюється. Контакт із літературою дає можливість відновлювати зв'язок із країною, яку ти залишив, хочеш ти того чи ні. І це дуже важливо», — говорить Ярина Посуняк.
На її думку, зібрати українську літературу в одному доступному місці особливо важливо для Любліна, адже книжки рідною мовою можна знайти в різних міських бібліотеках, проте їх часто небагато, а самі колекції розпорошені.
«Збір такої літератури в одному місці заохочує людей скористатися цією можливістю. Невипадково бібліотека розташована в центрі інтеграції. Сама ідея інтеграції полягає в тому, щоб люди мали місце, час і простір, де можуть зустрітися з іншою культурою і водночас не забувати про свою», — пояснює співрозмовниця.
Бібліотека «Баобаб» уже має значну читацьку спільноту — кількість її користувачів наближається до тисячі. Для Ярини Посуняк важливо, щоб люди приходили сюди не лише по книжки, а й за можливістю спілкуватися та знаходити однодумців.
«Книжка також про контакт, про стосунки, про перебування разом. Це і процес позичання, і розмови, і розпитування про те, які книжки є в бібліотеці. Це багатовимірна річ», — додає вона.
Ідея створити міжкультурну бібліотеку виникла з особистого досвіду волонтерства. Ярина Посуняк долучилася до організації «Homo Faber», де допомагала мігрантам із перекладами та телефонними контактами. Водночас їй хотілося реалізувати масштабніший задум — створити простір, який був би корисним для різних спільнот, що приїжджають до Любліна. Спочатку йшлося про українську бібліотеку, однак згодом задум переріс у багатокультурний проєкт.
Сьогодні книжковий фонд «Баобабу» налічує приблизно три тисячі позицій 33 мовами. Найбільше тут українських книжок, що відповідає чисельності української спільноти в місті. Водночас особливе місце посідає білоруська література.
«Для мене було важливо, щоб білоруси, які часто перебувають у вигнанні зі своєї країни, також могли залишатися в контакті зі своєю мовою. Білоруська мова теж зазнає утисків, тому можливість читати нею має особливе значення», — розповідає засновниця бібліотеки.
Окрему увагу Ярина Посуняк приділяє українському видавничому середовищу, яке продовжує працювати в умовах повномасштабної війни. Російські ракетні удари по книжкових складах та видавничій інфраструктурі вона сприймає як цілеспрямовані атаки на культурну ідентичність.
«Для мене українські видавці дуже відважні, адже друкувати книжки під час війни надзвичайно складно. Нерідко можна почути про ракетні удари по складах із книжками. Це дуже болить, бо б'є по гідності й відчуттю власної цінності: ворог б'є туди, де найболючіше. Поза інфраструктурою, необхідною для життя, відбуваються речі, пов'язані з ідентичністю. Я вважаю, що українські видавці зараз ведуть власну війну — відважну боротьбу за українську ідентичність», — наголошує вона.
Водночас читання, на переконання Посуняк, зберігає свою привабливість навіть у часи стрімкого розвитку цифрових технологій. У бібліотеці вона спостерігає, як читачі повертаються за новими книжками, обговорюють прочитане та цікавляться новими надходженнями. Особливо її тішить активність людей старшого покоління.
«Багато людей старшого покоління приходять, цікавляться книжками, беруть їх, повертаються захопленими й хочуть ще. Це наче перпетуум мобіле — процес, який сам себе розвиває і рухає вперед», — розповідає співрозмовниця.
За її спостереженнями, читачі часто шукають у літературі можливість відпочити, відволіктися від повсякденних турбот і зануритися в інший світ. Саме тому популярністю користуються фантастика, романи, детективи та масова література. Водночас український книжковий ринок останніми роками поповнився численними виданнями про війну.
Однак інтерес до такої літератури серед українських читачів за кордоном має свої особливості. Люди, які безпосередньо пережили війну, нерідко потребують часу для відновлення і не завжди готові знову повертатися до травматичного досвіду через книжки. Натомість іноземним читачам або мігрантам, які переїхали до Польщі ще до повномасштабного вторгнення, така література може бути ближчою для сприйняття.
«Мені здається, ці книжки поки що залишаються нішевими. Багато людей, які переїхали до Польщі чи інших країн, перебувають у процесі відновлення після пережитого під час війни. Це дуже важливо. Іноземцям, мабуть, легше читати про війну, адже вони не мають такого емоційного зв'язку з нею. Більше зацікавлене молодше покоління, а також мігранти, які переїхали ще до війни. Це вже інший досвід еміграції. Люди ж, які безпосередньо пережили війну, часто хочуть і потребують чогось іншого», — пояснює Ярина Посуняк.
Говорячи про перспективи української літератури в Польщі, вона звертає увагу на культурний обмін між двома країнами, який продовжується попри суспільні суперечності. Працюють видавництва, з'являються переклади, відбуваються літературні зустрічі. Одним із прикладів такого взаємного інтересу є творчість польського письменника Щепана Твардоха, зокрема його книжка «Нуль», відзначена літературною премією «Ніке».
Посуняк вважає, що література про війну важлива також для іноземних читачів, оскільки допомагає не втрачати зв'язок з українською реальністю, яка з часом може ставати менш помітною в міжнародному інформаційному просторі.
«Українці, які живуть в еміграції, відчуватимуть війну постійно, а для іноземців вона може ставати невидимою, бо розтягнулася в часі. Інформації надходить менше, про неї вже не говорять так багато. Я дуже часто чую, що люди втомилися від війни, і найчастіше так кажуть іноземці. Українці не мають виходу, вони не можуть дозволити собі втомитися», — говорить співрозмовниця.
Водночас сама Ярина Посуняк радить читачам звертати увагу не лише на літературу про війну. На її думку, зараз особливо важливо знаходити в книжках ресурси для відновлення, знайомитися з українською культурою та краще розуміти власну ідентичність.
«Чесно кажучи, я б не радила читати саме про війну. Я закликаю читати белетристику, щоб набиратися сил, відпочивати, зустрічатися. Мені здається, зараз важливо читати про культурну ідентичність, про те, ким ми є, щоб живити себе й насичуватися тим, що підтримуватиме нас довгий час», — пояснює вона.
Не менш важливим для Посуняк є подолання поділу літератури на «високу» й «низьку», а читачів — на тих, хто нібито читає справжні книжки, і тих, хто обирає легше чтиво. Вона переконана, що різні жанри відповідають різним потребам людини, а читання не повинно перетворюватися на змагання.
«Бувають моменти, коли я хочу читати складну, амбітну літературу, яка мене розвиває й захоплює. Тоді беру олівець, підкреслюю, намагаюся щось винести з неї для свого життя. А буває, що хочеться просто читати, як ріка тече, й відпочивати. Важливо те, що люди взагалі читають, і це добре. Книжка має цінність сама по собі. Я закликаю читати більше: і амбітну літературу, і прості романи, які допомагають відволіктися від рутини. Це теж необхідно. Читання розвиває», — підсумовує Ярина Посуняк.
«Українська поличка» діє також у Варшаві — у Головній бібліотеці Мазовецького воєводства, у Вроцлаві — у Нижньосілезькій публічній бібліотеці, а також у Гданську — у бібліотеці Європейського центру солідарності.
Розмовляла Інна Ясніцька