Інститут національної пам’яті Польщі незабаром представить новий том із серії видань «Залишилися на Сході. Словник польської інтелігенції у Радянському союзі 1945–1991 років» (Zostali na Wschodzie. Słownik inteligencji polskiej w ZSRS Związek Socjalistycznych Republik Sowieckich 1945–1991). Це виняткові історії поляків, які після геополітичних змін внаслідок Другої світової війни опинилися за межами батьківщини та не змогли, або свідомо не захотіли емігрувати на нові території Польщі. Ініціатор цих видань, історик і публіцист Адам Глебович завітав у гості до Польської редакції Польського радіо для Закордону. Спілкувалася з дослідником Галіна Остас. Публікуємо цю розмову українською.
— Ви вже багато років досліджуєте історію Католицької церкви на Сході, історію поляків на цих теренах, їхні долі. На цю тему вже вийшло кілька видань, зокрема, «Подорож на Схід», дуже цікава і надзвичайно ретельно задокументована праця. Чи саме ці зацікавлення спонукали Вас до створення багатотомної публікації «Залишилися на Сході»?
— В історії мене завжди найбільше приваблювало те, що досі не було відкрито. Тобто, пошук таких тем, постатей і явищ, в яких можна стати дослідником‑першовідкривачем. Для цього треба порпатись у документах, спогадах, розшукувати свідків. Ми говоримо про новітню історію, тож, на щастя, ще можемо звертатися до очевидців. Звісно, на цей керунок налаштували й мої давні зацікавлення поляками в Радянському Союзі, історією Католицької церкви на сході. Вперше я відвідав Вільнюс, Новогрудок і Ґродно у 1989 році, ще за СРСР. Тоді й познайомився з людьми, про яких тепер пишемо в Словнику. Потім були численні подорожі Литвою, Білоруссю, Україною, Молдовою, Росією, Казахстаном тощо. Я відчув справжній поклик. Люди, яких я тоді зустрічав, переважно дуже літні, 80-90-річні мали історії, які треба було зафіксувати. Коли ж я почав шукати цю тему в історіографії, то з’ясувалося, що польські дослідники переважно твердять про те, що вся польська інтелігенція між 1945‑м і, скажімо, 1948‑м роками, виїхала з СРСР під час другої хвилі репатріації. Залишилися лише поодинокі постаті, зокрема, професор Ґембарович у Львові, доктор Орда у Вільнюсі, але це були радше винятки. Натомість нам, завдяки цим виданням, наразі це три томи, четвертий проходить рецензію, і, імовірно п’ятий завершить серію, отже нам вдалося відкрити імена п’ятсот представників польської інтелігенції на повоєнних територіях СРСР. Ми розуміємо, що повністю заповнити прогалину не вдасться, і це, радше, початок досліджень. Маємо й серйозні обмеження, не можемо працювати в архівах Білорусі чи Росії, в Україні — трохи легше, але, наприклад, до Одеси в умовах воєнної небезпеки ніхто не поїде, тож тамтешні архіви для нас закриті. І все ж те, що вдається врятувати, серед іншого, описи доль людей, які свідомо, або з примусу залишилися в СРСР, настільки зворушує й часом вражає, що з десятків цих біографій можна було б зняти кількадесят голлівудських фільмів із насправді захопливим сюжетом.
— Як ви також написали у вступі до одного з томів цього словника, можна сказати, що це були справжні героїчні постаті, надзвичайні люди. Священники, вчителі, науковці, представники саме польських еліт, які після 1945 року залишилися на території Радянського Союзу.
— Це дуже різні випадки. Ми, звісно, маємо професорів, науковців, які все ж таки вирішили залишитися, головним чином у Львові, Вільнюсі, тобто, на території радянської України, радянської Литви чи радянської Білорусі. Але в третьому томі Словника є історія Марії Куберської, яка формально не відповідала критеріям «інтелігентки», бо не мала вищої освіти. Її родина була депортована з Правобережної України до Казахстану ще в 1930-х роках. Там, у селищі Зелений Гай, вона виросла, створила родину, народила дітей. Марія Куберська стала лідеркою релігійної спільноти. Вона таємно організовувала богослужіння, часто молилися польською мовою, не маючи молитовників, їх переписували від руки. Часто польські слова записували кирилицею. Уявіть собі, що у 1969 році Марія Куберська отримує запрошення приїхати до Польщі. Разом з донькою вони відвідують Ясну Гору, де донька приймає перше причастя. Збереглося фото з того моменту. Це був вчинок, за який могли покарати найсуворішим чином. Ці люди цілком відповідають визначенню героїв. Вони постійно ризикували. Багато з них пройшли через тюрми, табори, заслання, але попри все залишалися вірними польськості, польській культурі й мові. І таких прикладів можна навести дуже багато, ці люди дбали про те, щоб наступне покоління поляків знало мову, релігію своїх предків, хоча б у якомусь уривчастому вигляді, але знало польську історію і пишалися тим, ким є.
— Тобто можна сказати, що вони зберегли, подбали про польську спадщину на пограниччі, і завдяки їм також збереглися польська мова та польська ідентичність на Сході.
— Це справді неймовірні історії. Навіть, коли я розпочинав цю справу, не очікував, що ми натрапимо на такі виняткові біографії. Візьмімо приклад Адама Ґлажевського, доктора права, довоєнного діяча національної демократії, тобто представника польської правиці, суддю в Заліщиках, польського шляхтича, землевласника. Хай він й не мав великих маєтків, але володів відомими виноградниками в околицях Заліщиків. У 1939 році його позбавили маєтку, землі й він оселився у Львові. У 1945 році всі його сини покинули Радянський Союз і стали діячами незалежницького руху в еміграції, священниками. А сам Адам Ґлажевський залишився у Львові і очолив Парафіяльний комітет святої Марії Маґдалини. Цю функцію він виконував аж до своєї смерті в 1960 році. Це щось абсолютно виняткове, коли люди з такими біографіями, які, здавалося б, не мали жодної причини залишатися, все одно залишалися. Вони захищали польську присутність, польську ідентичність, і в тих умовах робили все, що могли.
— Мабуть, варто наголосити, що їхня діяльність, не була поодинокими вчинками, а саме — щоденна, часто таємна, неймовірна праця.
— Так, тут справді можна згадати про унікальні польські доми у Львові. Їх зазвичай утримували сестри, варто згадати прізвища сестер Заппе, Ледуховських, Панек. Ці жінки не мали власних сімей і всі три пари організовували підпільне викладання польської мови і релігії. Вони проводили також театральні заняття, організовували вертепи, що в умовах СРСР було абсолютно заборонено, адже це була атеїстична країна. У своїх помешканнях, львівських кам’яницях, там, де ще зберігались залишки польськості, вони, наражаючись на арешт, ув’язнення, чи заслання до таборів, вели таку активність. Також важливо відзначити, що на них не було, скажімо, доносів. У сестер Заппе був один випадок, на щастя, без серйозних наслідків. Але вони вели цю діяльність десятиліттями, до кінця свого життя. Сестри Заппе, скажімо, померли не так давно у Львові. Маємо приклади подібних осередків і в Ризі. Там польську мову в 1940–50-х роках для польської громади викладала пані Островська. Знаємо історії тих, хто дбав про польські цвинтарі, про архітектурну спадщину, про все, що залишилося від польської культури в цих місцях. Це також було під загрозою репресій. Вони робили це нелегально. У Львові в 1971 році Личаківський цвинтар опинився під загрозою знищення. Місцеві поляки таємно перепоховували окремі останки, щоб урятувати хоча б, скажімо, могилу генерала Івашкевича. Є постаті, довкола яких гуртувалися такі ініціативні люди, які робили виняткові речі, свідомо знаючи, що їм за це ніхто не подякує, вони не отримають медалей, відзнак, і можливо, їх імен навіть ніхто не згадає.
— Над трьома томами «Словник польської інтелігенції у Радянському союзі 1945–1991 років» працювали 43 автори, а до четвертого, який ще готується до друку, долучилося ще восьмеро дослідників. Таким чином, у створенні видання взяли участь понад 50 науковців, журналістів та дослідників з Литви, Білорусі, України й Росії. Така кількість співавторів була необхідна, зокрема через те, що долі польської інтелігенції були дуже різні? А передусім різними були умови на польсько-радянському пограниччі, на відміну від Молдови чи Росії. Тому були потрібні також експерти, історики, які добре знають ці регіони?
— Історії поляків, які жили в Росії, спершу в Петербурзі, а згодом у Ленінграді, справді надзвичайно драматичні. Варто лише згадати про так звану антипольську операцію НКВС 1937–1938 років. Тисячі людей було вбито лише за те, що вони були поляками. Часто це були прості робітники. І те, що в документах у них була записана польська національність, уже було підставою для арешту і розстрілу. Тож багатьом доводилося приховувати свою ідентичність, аби просто вижити. І все ж були люди, які попри все намагалися зберігати пам’ять, робити бодай щось для того, щоби польська мова і культура не зникли. Наприклад, видатний музикант і композитор Серґєй Слонімський, який поєднував у собі єврейське, польське та російське коріння. Так само на Кавказі, в Грузії, чи в Естонії у дуже невеликій польській громаді знаходилися люди, які зберігали пам’ять, культивували польську мову, передавали її далі. Не можна не згадати про роль духовенства, католицького костелу. Бо без нього збереження польської ідентичності було би майже неможливим. У багатьох місцях саме костьол був єдиним простором, де ще можна було почути польську мову. Так, меса до кінця 1960-х років правилась латинською, але всі інші богослужіння — польською. Іноді польська мова звучала за тисячі кілометрів від Польщі. Водночас були люди, які відкривали для себе своє польське походження. Наприклад, професор Шостакович з Іркутська, і родич відомого композитора, був нащадком засланців після Січневого повстання. Він народився вже в Іркутську, ідентифікував себе як росіянина, але з часом почав досліджувати історію польських засланців, зайнявся повстанням у Забайкаллі. І зрештою відкрив для себе власне коріння. Досконало вивчив польську мову. Я мав нагоду відвідати його ще за життя, в Іркутську, бачив його бібліотеку, де половина книжок була польською. І те, що це за 5 з половиною тисяч кілометрів звідси — справляло величезне враження. Додаймо до цього, що важка доля поляків на Сході триває й досі. Анджей Почобут уже п’ятий рік у в’язниці. У Білорусі переслідують нових активістів. Священник Генрик Околотович в Білорусі отримав 11 років позбавлення волі. Це людина, яка вперше потайки відслужила месу на кладовищі в Катині ще в середині 1980-х. Це справді драматичні історії. Поляки, які загинули за вільну Україну, воюючи в лавах Збройних сил України проти російського агресора. Таких випадків уже чимало. Це показує, що ця історія — не завершена. Вона триває. І шкода, що вона досі така трагічна.
Галіна Остас, Польське радіо для закордону. Переклала українською Христина Срібняк