Середмістя Варшави, Палац Сташиця. На площі перед палацом встановлено інсталяції – конструкції з надрукованими дитячими малюнками. Сонячний день, кудись поспішають перехожі. Дехто зупиняється біля конструкцій і застигає. Сонячний день раптом стає похмурим. Обличчя перехожих поважними, на очі набігають сльози, а слова застрягають у горлі.
«Я проходив тут повз, бо переважно їду на метро або автомобілем, і випадково натрапив на виставку. Те, що я побачив, дуже мене зачепило. Як ті діти це бачать, як вони це малюють. В тому всьому видно страх, розпач, а одночасно щось нове. Щось таке, чого вони ніколи раніше не робили. Ці малюнки такі… примітивні, прості, але говорять про те, що це їх зачепило, вразило, вдарило. Що вони побачили це, і що це в них надовго залишиться. Як і в мені. Я в 68 році брав участь у демонстраціях тут неподалік, але таких переживань, такого досвіду я не мав. Щоби нас бомбардували чи стріляли», - говорить мешканець Варшави Вєслав Краєвський.
А все почалося із одного малюнка маленької Дарини. Розповідає Наталія Улинець, співорганізаторка проєкту «Mom, I see war». Її мама надіслала малюнок до одного з керівників проєкту. Тоді прийшло усвідомлення, що такі ж малюнки малюють всі діти в Україні.
І тоді організатори створили сайт і поширили у соцмережах інформацію з проханням надсилати до них дитячі малюнки. Вони отримали їх тисячі. З різних куточків світу.
«Напевно, 90 % малюнків, а це 14 тисяч малюнків дітей, це малюнки діточок українських, які пережили війну. Малюють і з Америки, і США. Ми не просимо дітей малювати. Це було б некоректно. Нам малюнки надсилають батьки», - говорить Наталія Улинець.
Державні Архіви Польщі були чи не першими, хто відреагував на ініціативу української фундації. Тут запропонували показати малюнки українських дітей у кількох десятках міст польської держави. Тим більше, що в польських архівах зберігається також кілька тисяч дитячих малюнків про війну – малюнків польських дітей, які вони малювали одразу після завершення Другої світової війни. А подекуди і під час. Розповідає генеральний директор Державних архівів Польщі Павел Пєтшик.
«Ми показуємо жорстокість і жах війни, побачені дитячими очима. Дітей, які з одного боку, є наче німими свідками тих подій, бо вони наче й не є учасниками тієї війни, а з іншого боку, це найбільш автентичні свідчення, які можна собі уявити, бо діти не брешуть. Показують світ так, як його бачать. Вони найбільш невинні, а одночасно найбільш постраждалі через віну, бо через те, що вони безвинні, беззахисні, не можуть собі дати із тим раду. Це дуже вражаюче, і саме такою була мета цієї вистави – підняти це питання, показати суспільству – не тільки польському, не тільки українцям, а головне – міжнародній спільноті. Передовсім ми хочемо показати, що це конфлікт, що ми маємо 21 століття, а розв’язуємо суперечки не мирним шляхом, а через відверту агресію. Здавалося б, на цьому рівні розвитку цивілізації ми б мали про такі речі вже не згадувати».
Якщо у 21 столітті діти змушені ховатися від обстрілів по підвалах, тижнями не бачити сонця, неба і замість мити посуд водою, витирати його папером, - бо води немає, - отже, людська цивілізація зазнала поразки, наблизилася до свого неминучого краху, говорить Дорота Садовська з Варшавського університету, авторка концепції проєкту.
Досі, говорить науковиця, дитячі малюнки про війну не сприймали за свідчення злочинів. Мовляв, малюють собі, тай малюють, бо діти. Однак, готуючи проєкт «Мамо, я не хочу війни», автори вирішили змінити концепцію. Дорота Садовська досліджувала якраз малюнки польських дітей, намальовані ними після Другої світової війни. Тисячі тих малюнків, що зберігаються в Державних архівах. Частина з них з’явилася ще під час війни як спроба психотерапії, що її польські науковці пропонували дітям з психологічними травмами внаслідок пережитого. Однак, стверджує авторка ідеї, ця тема не мала такого широкого резонансу.
Якщо ми поглянемо на ці малюнки, побачимо дуже багато аналогій. Діти малюють танки, літаки, вибухи, убитих людей і ворогів, втечу, розлуку з батьками, гроби, вибухи, руїну, поранених. Тобто, це та сама війна, та сама драма, відчай, єдина різниця, що польські діти малювали свої малюнки після війни, а діти українські малюють їх тоді, коли війна ще триває. Україна ще не знає, яких жах вона побачить після війни. Відкриваються вже сьогодні масові захоронення, але до кінця невідомо, що світ побачить невдовзі. Українські діти бачать це сьогодні щодня.
Дзеркальна зала. Зала заповнена людьми – представники української та польської влади, державних архівів Польщі, української фундації "Мамо, я бачу війну", науковці Київського та Варшавського університетів, преса, гості. Слухають доповіді, переглядають на екрані дитячі малюнки. Мовчать.
На дитячих малюнках – вибухають бомби, темні фігури зі зброєю стріляють в людей, колючи дріт, танки, літаки, шибениці, дитячі постаті у вікнах квартир на тлі палаючих міст. "Мамушя іджє до вєнжєня", - написано на одному. "Мамулю, не спи – ти замерзнеш", – на іншому і дитяча постать, яка обіймає маму, і дуже хочеться вірити, що "мамушя" повернеться, що це якесь непорозуміння, а мамуля просто втомилася і невдовзі прокинеться. Говорити про емоції дуже важко. Їх треба пережити, відчути.
У багатьох в руках каталоги з виставки. Там понад триста малюнків. В архівах і на сайті загалом їх більше 20 тисяч. Аналогій багато не лише в темах і образах на малюнках українських і польських дітей. Війна обмежує в засобах вираження. У післявоєнній Польщі діти не мали достатньо паперу, фарб, кольорових олівців. Тому переважна більшість зображень зроблені олівцями простими, графітовими. Так, малюнки українських дітей більш кольорові, однак те, на чому вони іноді їх малюють, вражає, говорить одна з авторок проєкту Ольга Кулинич, професорка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Тут і клапті паперу, і стіни підвалів чи уламки бетону.
Лише за офіційними даними, від початку росіяни убили в Україні сотні дітей. Близько тисячі поранили. Сотні тисяч просто викрали і вивезли на росію, - зазначає Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі Василь Зварич. Тому ця виставка, говорить він, - важливий момент підтримки українців у їхній боротьбі з російською агресією.
Виставку можна буде побачити в усіх великих містах Польщі. Вроцлаві, Кракові, Познані... Загалом організатори говорять про близько три десятки міст, де мають намір показати війну очима дітей, аби достукатися до розуму і свідомості. Це їхня місія, їхнє завдання, їхній маніфест.
На жаль, повторювана з року в рік мантра «ніколи знову» в день вшанування жертв Другої світової війни, як виявилося, не працює. Ні Європа, ні світ так і нчого і не зрозуміли, не усвідомили і не вивчили своїх уроків. Війни тривають, гинуть люди і страждають діти. Діти, чиє дитинство назавжди залишилося у підвалі, під бетонними блоками зруйнованого будинку, на вістрі нацистського чи рашистського багнета. І сьогодні малюнки українських дітей, окрім «мамо, я не хочу війни», кричать: «То як? Може, все ж нарешті ніколи знову??»
Володимир Гарматюк
Слухайте програму також у звуковому файлі