Ігнаци Ян Падеревський – світової слави піаніст, що став одним з перших прем’єрів відродженої в 1918 році Польщі та якого вважають одним з “батьків польської незалежності”.
Йому випала доля бути прем’єром в бурхливий і дуже складний для Польщі 1919 рік, а його прем’єрство, попри всі заслуги, викликає чималу порцію гіркої критики з боку істориків.
Жорж Клемансо, багатолітній прем’єр-міністр Франції, колись запитався Ігнаци Падеревського: “Чи той великий піаніст – це пана двоюрідний брат?”. Маестро на це відповів: “Це я той великий піаніст!” І Клемансо здивувався, що великий музикант може займатися таким приземленим заняттям як політика.
До Вашої уваги один з архівних матеріалів Польського Радіо в якому у суперечці про Падеревського як політичного діяча і державного мужа схрестили шаблі історик Януш Осіца, що виступив в ролі обвинувача Ігнаци Падеревського, а відомий публіцист Марек Рушчиць виступив в ролі його захисника.
Першим слово взяв обвинувач:
Слід сказати, що Падеревський в політиці, цій дуже складній сфері не досягнув вершин мистецької майстерності. Йому далеко було до цього. Досить сказати, що коли Падеревський, йшов після свого нетривалого прем’єрства, його супроводжували полегшувальні зітхання та неймовірно критичні оцінки осіб, що були прихильними до нього. Треба взяти до уваги, що парламентарна критика в його бік була обмежена тим фактом, що Падеревський був людиною, яка багато зробила для польської справи на міжнародній арені. Саме тому цю критику обмежували, щоб не обмежувати його діяльності у колі парламенту. Проте, під час відходу Падеревского з прем’єрського поста, соціаліст Ігнаци Дашинський сказав, що готовий йому як людині і митцю дарувати всі квіти Польщі, аби тільки він не сидів в урядовій ложі. Дашинський назвав це “міністерським фарсом, а не урядом”. Ще немилосерднішим був, зрештою знаний своєю безпосередністю Вінценти Вітос. Він сказав, що наростаючий хаос і безлад в адміністрації є виною уряду Падеревського. На його думку останній впровадив хаос, погано вів економічні справи, а Вітос мав за собою більшу частину громадської думки, яку виражали голоси преси, критичні до Падеревського, які лише пом’якшувалися повагою до принца піаністів, повагою до великої людини і його прекрасної жертовності. Вітос витикав Падеревському, що той погано господарює і подає поганий приклад, скажімо, здійснюючи непродумані закупівлі, про які навіть не повідомляв міністра держскарбниці Лєона Білінського. Теж досить сказати, що відставку Падеревського супроводжували змішані почуття. Тому хотів би тут пригадати ті невдалі моменти в політичній діяльності Падеревського, щоб підкреслити чіткий і виразний образ цієї великої людини.
На закиди свого опонента Марек Рушчиць відповів наступне:
Всі звинувачення по суті, але ми здається не стоїмо на відповідному ґрунті. Чому так наполегливо називаємо Падеревського політиком? Поза сумнівом він був ніяким політиком і його як політика не зможе ніхто захистити. Мені здається, що покликання Падеревського – це суспільне покликання, що береться з романтичного розуміння служби Батьківщині, Польщі. Йшлося про те, що зважаючи на його великі можливості і те, що він був заможною людиною і славним митцем, Падеревський прагнув діяти в двох сферах. З одного боку, це була полонійна діяльність, чому сприяло те, що він безперервно давав концерти по Європі. Окрім того, Ігнаци Падеревський працював задля захисту польської справи, в період, коли вона цього дійсно потребувала, а саме перед І світовою війною і під час неї. Тому одразу ставлю під сумнів розгляд Падеревського як політика. І не в цьому бачу силу його заслуг перед Польщею. Ці його заслуги я вбачаю в періоді 1910-1919 років [перед тим як Падеревський став прем’єром]. Адже, це прекрасно, коли людина не мусить, але діє на інших ділянках, ніж її професійна ділянка.
Ігнаци Падеревський був дуже багатою людиною, але дуже багато з цього багатства давав. Можна стверджувати, що цим часто користалися шахраї та люди, які часто його обдурювали. Тим не менше, за його гроші поставлено Грюнвальдський пам’ятник в Кракові та пам’ятник Тадеушові Костюшці в Чікаго. Він розбудив активність американської полонії ще до вибуху І світової війни. Це згодом зумовлює саму ідею Polish Army, що закінчилась фіаско, але не з вини Падеревського, а через байдужість з боку США. Тим не менше, завдяки цій ініціативі 30 тисяч бравих добровольців вирушає до Франції та вступає в армію генерала Юзефа Галлера.
Публіцист відмітив, ще одну велику і подекуди недооцінену заслугу маестро:
Падеревський входить в найближче оточення американського президента Вудро Вільсона і має досить великий вплив– хоча, безумовно Вільсон діє досить кон’юнктурно з огляду на вибори–на оголошення відомої декларації від 22 січня 1917 року і відповідно її 14 пункту, який стосувався незалежної Польщі. Така цікавинка, про яку мало знають – і у цьому весь Падеревський, який надсилає Вільсону меморандум, в якому пише про Сполучені Штати Польщі. Ці Сполучені Штати – це Королівство Волині та королівства інших земель.
Врешті, ще один сильний аргумент – Версальська конференція. На ній Падеревський виторговує найменше зло, якщо можна це так назвати, коли мова заходить про кордони з Німеччиною. Справа в тому, що хоча цей кордон був поганий, то він міг бути ще гірший. Поруч з цим Падеревський, вже як прем’єр, мовчазно підтримує федералістичну політику Юзефа Пілсудського на Сході. А взагалі кружляє легенда, що він був ендеком [представником крайньої правиці]. Це неправда. Якщо він і був ендеком, то дуже в кон’юнктурний спосіб і його зв’язки з Романом Дмовським були короткочасні і стосувалися передовсім німецького питання.
Довкола Ігнаци Падеревського також кружляє легенда, що він був би значно кращим політиком, якби не його дружина і що коли відомий літературний критик і драматург Адам Гжимала-Сєдлецький намагався помирити Падеревського з Дмовським, то останній на питання, що має зробити Падеревський для їх примирення, відповів, що той повинен отруїти свою дружину. Учасники дискусії прокоментували цей цікавий аспект життя Падеревського. Януш Осіца:
Я думаю, що це побічна справа. Хоча пані Падеревська, на думку того ж Гжимали Сєдлецького добряче накрутила в житті, особливо політичному, Падеревського. Ця справа залишається цікавою історійкою. Проте, повертаючись до того, що сказав Марек Рушчиць, то я цілком з ним погоджуюся, бо він за мене проробив прекрасну роботу, ствердивши, що він був ніяким політиком. Більше того, в сфері політики напевно мрією Падеревського було крісло президента. Для цієї представницької ролі він чудово підходив. Сіре, щоденне гарування прем’єра в ті часи та ще й дружиною, яка могла зайти посеред найважливішого зібрання, щоб звернути увагу своєму чоловіку на якусь дрібницю було чимось, що могло викликати згадану пропозицію Дмовського. Натомість, що важливо у всьому цьому? Це те, що Падеревський будучи прекрасною постаттю на всіх полях, не був таким у політичній практиці. А мені здавалося, що саме про це ми тут ведемо мову. Тому в мене складається враження, що я стою на цілковито програшній позиції, якби спробував заперечити значення цієї постаті в нашій новітній історії. Проте, якщо б ми лише винятково хвалили Падеревського, ми зробили йому і собі погано послугу.
Марек Рушчиць визнав правоту цієї думки:
Ми його ані винятково хвалимо, ані винятково ганимо і щодо цього є згода. І дозволю собі певну зарозумілість і повторю вже сказане, що ми не можемо трактувати його як політика. Політик повинен мати практичні ефекти. Натомість романтик, що час від часу включається в політичну діяльність, не мусить мати якісь практичні ефекти. Моя роль захисника не полягає в накладанні на нього лаврів. Все це тісно пов’язане з особистістю. Ігнаци Падеревський – це велике митець, тобто надвразлива особа і людина з неймовірними амбіціями. Його завжди оточував легіон добрих приятелів і радників. До цього всього в нього дружина, яка була ідеальною, коли говорити про родинне вогнище, але вона безнадійна, коли йдеться про захист Падеревського від всіх цих впливів. Адже, Сильвін Стракач, відомий секретар Падеревського, був протеже його дружини. Тому це ще раз свідчить, що Падеревський ввійшов народної пам’яті не як політик, а такий, що коли впав його уряд, то він просто на просто образився.
[…]
Безумовно. Більше того, я думаю, що він входить до пам’яті народу зі свідомістю і застереженнями щодо тих мінусів в його біографії, які роблять його більш людським. Вони показують, що трагедія Падеревського в сфері його практичної політичної діяльності була трагедією тому, що він робив не те, що відповідало йому як аматору. А саме, якби він був президентом, то він би чудово представляв народ на цій посаді. Тут його душа митця не зазнала би стількох ударів, ніж в практичній і дуже короткій діяльності, коли він був прем’єром, коли все тільки народжувалось, коли ми вчилися демократії і билися за кордони на всіх напрямках.
PR/no