Нещодавно в Україні вийшла книжка «Останні українці Польщі» письменника, журналіста і репортажиста Олега Криштопи. Це – репортажі, есе, подорожні замальовки і роздуми про українську національну меншину у Польщі. Автор разом із фотографом протягом невеликого часу їздив по різних частинах Польщі, там, де численно чи менш численно проживають українці – нащадки людей, переселених в рамках акції «Вісла», а також ті, хто ще пам’ятає переселення і важкі події 1947 року. Після цієї подорожі, яка могла б тривати значно довше, Олег Криштопа написав книгу про українців з Польщі, про те, що побачив і як це – бути меншиною.
Погляд Олега Криштопи на життя української меншини, конкретних людей – це погляд ззовні, погляд з іншої країни – України, яка для представників української національної меншини є чимось абсолютно «святим» і дуже важливим. Підтвердженням цьому є чимало історій, описаних у книжці, на зразок вболівання за конкретну футбольну команду, мова, пісня, церква і так далі. В той же час, книжка «Останні українці Польщі», видана в Україні і передусім для українського читача, показує тому ж українському читачеві певний феномен, якого дуже часто в Україні не розуміють і не усвідомлюють, а саме: хто ж такі українці, які живуть і народилися в Польщі, які є громадянами цієї країни, чому вони знають українську мову, чому для них Україна є такою важливою і т. д.
«В Україні, на жаль, про українську меншину в Польщі знають дуже мало. Коли з’явилася книжка і коли я їздив з презентаціями по регіонах, було дуже багато нерозуміння, неточностей у формулюваннях. Люди плутають депортації 1944-1946 років з акцією „Вісла”, що відбулася у 1947 році. Багато з людей взагалі не знають, що є такі українці у Польщі. Я трохи чув про це у школі, але свідомо зрозумів тоді, коли почав трохи їздити до Польщі і познайомився з тими людьми – представниками української меншини у Польщі», – розповідає репортажист Олег Криштопа.
Попри справді велику кількість відвіданих місць і героїв, багато історій у книжці закінчуються доволі несподівано і швидко. Як розповідає Олег Криштопа, публікація готувалася за підтримки Українського культурного фонду, який ставить дуже чіткі терміни. «Насправді, книжка писалася буквально за кілька тижнів, тому, на жаль, побути разом з читачем довше, не було фізичної можливості. Сама підготовка до написання, тобто поїздка тривала всього місяць. Це був режим нон-стопу, ми мало де були довго. Мабуть, найспокійніше місце і де найдовше ми були, це було село Ґлембоцьк на півночі Польщі».
У багатьох розмовах зі своїми героями Олег Криштопа порушував тему їхнього українського життя у Польщі, питання України, яка присутня у цій громаді, але яка вона?
«Це – пісня, її дуже багато. Це щось сакральне. Церква. Це щось більше, ніж релігія. У всіх розмовах відчувалося, що церква є своєрідним мостиком з чимось „своїм”, це місце, де можна згуртуватися, зустрітися, це – точка опори».
Назва збірки репортажів «Останні українці Польщі» – доволі провокативна. Частково вона вказує на асиміляцію українського середовища у Польщі, попри намагання зберегти свою культуру, мову, історію, передати її наступним поколінням. А що люди – українці з Польщі думають про цей процес? За словами Олега Криштопи, вони це заперечують, намагаються видавати бажане за дійсне. «Як людина збоку, я помітив це, наприклад, як діти з двох українських родин розмовляють польською у побуті, біля церкви, граючись, діти також кричать один до одного польською. Звісно, що це громадяни Польщі, де офіційною є польська мова, і вони повинні її знати. Але асиміляція починається з кількості вживання мови», – розповідає Олег Криштопа. І продовжує, «для мене важко усвідомити те, як це бути меншиною в іншій країні. Хоч, можна сказати, що українськомовні скоро стануть меншиною в Україні, але, на щастя, поки що так не є. Ця книжка – не стільки про травмованих і упосліджених людей, скільки про тих, які чинили опір, зберегли цю ідентичність всупереч всьому. Всі герої цієї книжки – вони справді герої. Це – люди, які не змирилися і не підлаштувалися під обставини, вони залишилися собою. Як би це банально не звучало, але твоя ідентичність – це все твоє “Я”. Коли я чув історії про те, як хтось з родини асимілювався, то теж мені було важко уявити, як це, будучи кимось одним, протягом життя стати кимось іншим».
Запрошуємо послухати інтерв’ю повністю у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль