Брюссель, Мінськ, Москва, Вільнюс, Київ, Лондон, Париж, Вашингтон, Пекін і багато інших куточків світу. Звідти багато років працюють закордонні кореспонденти Польського радіо, висвітлюючи події країн, у яких працюють. А як це – працювати десь у світі? Бути своєрідною одноосібною редакцією, організовувати свій час, передбачати, планувати і давати в ефір? Про це з нагоди Міжнародного дня радіо я поговорила з кореспондентами Польського радіо у Литві Камілем Залєвським, який працює там уже 5 років та Адамом Домбровським, котрий працює у Великій Британії 10 років. То ж якою є специфіка роботи закордонного кореспондента Польського радіо?
Робота кореспондента пов’язана з дисципліною. Треба вранці встати, слід запропонувати теми редакціям, адже ми не беремося за всі теми і не всі теми підходять для матеріалів. З колегами з редакцій я завжди консультуюся щодо висвітлення певних тем, чи вони потрібні, чи ні. Ось, наприклад, сьогодні я прокинувся досить рано, о 6-ій. Тому що вранці я вже мав вихід у прямий ефір на Польському радіо 24. І з цим також пов’язана робота кореспондента. Це – прямі включення, пошук тем. До сьогоднішньої ранкової програми я запропонував три теми для видавця Польського радіо 24 і протягом кількох хвилин ми ці теми порушили у прямому ефірі. Після цього – типовий огляд преси, перегляд того, що відбувається тут, на місці, у газетах, інтернеті. Далі я шукаю тематику, що би згодом можна було показати в інформаційній програмі Інформаційного радіоагентства, а це означає – поява в ефірі Польського радіо на різних каналах. Коли я вже знайду такі теми, то зазвичай займаюся пошуком співрозмовників або ж беру мікрофон, домовляюся про якусь розмову, їду у місто, аби записати коментар. Звісно, не завжди вдається когось записати і навіть не завжди вдається записати когось по телефону. Але також не завжди доцільно у когось брати коментар, особливо, коли тема дуже термінова і її слід опрацювати і зробити негайно, – розповідає кореспондент Польського радіо у Литві, Латвії та Естонії Каміль Залєвський.
Професія кореспондента – це така професія, у якій людина повинна розумітися абсолютно у всьому. Нема такого комфорту, що, оскільки хтось найбільше любить розповідати про музику, то робитиме матеріали про музику, а хтось дуже любить політику, то, передусім, робитиме політичні матеріали. Це таке ремесло, у якому спеціалізації, окрім, звичайно, цієї основної спеціалізації у країні, де ти перебуваєш, просто немає. Кожен день – це tabula rasa, що заповнюється найрізноманітнішими темами: одного разу ти комусь розповідаєш про футбол, іншим разом – про концерт у філармонії, а ще іншого дня ти просто стовбичиш перед Палатою громад, бо, наприклад, британський уряд ось-ось піде у відставку. Це – дещо постмодерністська робота, все дуже перемішане. І ти ніколи не знаєш, що з тобою буде ввечері, – ділиться кореспондент Польського радіо у Великій Британії Адам Домбровський.
А як це – працювати окремо, самостійно від усієї редакції, що знаходиться у Варшаві?
Різниця полягає у тому, що з колегами, з кожним, з ким я співпрацюю безпосередньо чи домовляюся по телефону, по електронній пошті, можливо, це прозвучить смішно, але багатьох з них я особисто не знаю, я їх ніколи не бачив. На жаль, у Варшаві я буваю рідко, особливо з часу, коли почалася пандемія. Подорожі вже не є такими відкритими, як би ми цього хотіли. Але я не почуваюся самотньо, якщо про це йдеться. Завжди можна з кимось порадитись, запитатись, поговорити, так, аби робота, кінцевий ефект був якнайкращий. Не приховуймо, радіо – це співпраця, це – робота багатьох людей. Те, що ми чуємо вже в кінцевому результаті в ефірі, залежить не лише від мене, але й від багатьох людей. Слід просто мобілізувати себе і вміти добре розпланувати свій час і роботу. Мабуть, це є найважчим у такій роботі. Це не є типова робота на повну ставку, я не встаю о 7 ранку, не йду на роботу о 8 і не закінчую працювати о 16. Іноді я встаю о 6, іноді о 8 і до 12 чи 15 взагалі немає роботи, бо просто нічого не відбувається, немає нічого, про що б варто було розповісти, що можна було б передати слухачеві у Польщі. Починає щось з’являтися щойно після 15, 20, а іноді навіть і після 22 щось відбувається. І тоді я сідаю за комп’ютер чи беру телефон і дзвоню до людей або ж шукаю джерел інформації, адже це дуже важливо. Ці джерела повинні бути ретельні, вони повинні відповідати певним стандартам. Під кожною інформацією ми підписуємось, аби слухач знав, хто це передав, щоб він знав, хто відповідає за цю інформацію, – каже Каміль Залєвський.
А що є найважчим у такій роботі?
Складні моменти – це такі, що пов’язані з людськими трагедіями. Журналісти, як і лікарі, мають трохи іншу межу вразливості. По-іншому – неможливо. Коли ти повинен висвітлити якусь трагедію, терористичну атаку, пожежу, землетрус, хоч землетруси у Великій Британії не трапляються часто, то, аби поглянути людям у вічі і поговорити з особами, що когось втратили, що, наприклад, щойно дізналися, що згорів їхній будинок, ти повинен мати в собі внутрішню силу. Щоб, говорячи не дуже гарно, витягнути з них якусь інформацію, розповідь про те, що сталося, для цього слід мати в собі якийсь певний набір умінь. І, можливо, трохи притуплену вразливість. Не дивлячись на 10 років роботи закордонним кореспондентом у Великій Британії, мені здається, що у мені це ще не до кінця є. Завжди у подібних ситуаціях я сумніваюся, є такий момент, коли я себе запитую: а чи знайду я відповідні слова, чи я не увірвусь у чиюсь трагедію. А такі ситуації часто трапляються. Недавно згорів хмарочос Grenffel Tower у Лондоні. Там було дуже багато смертельних жертв. Це була трагедія, що відбувалася на наших очах. Цей потужний хмародряп гасили дві доби. Наступного ранку після пожежі, коли я вийшов з метро і дійшов до місця трагедії, я побачив жахливу картину. Будинок тлів, а перед ним, на клумбах, була сила-силенна людей. Я думав, що це сусіди з навколишніх будинків, адже вже трохи минуло часу з моменту спалаху пожежі. Я думав, що ці люди просто прийшли побачити, що відбувається. Оскільки мій дедлайн наближався, я повинен був записати когось, хоча б якийсь голос… Я натрапив на одну жінку, думаючи, що вона просто живе поблизу. А після 10 секунд нашої розмови виявилось, що вона цієї ночі втекла від смерті, що цієї ночі вона виходила з четвертого поверху, її вивели пожежники. Вона мені розповідала, що у неї було враження, що вона ходила у густих, як молоко, хмарах. Пожежник врятував їй життя, адже вона би просто задушилася. Для мене зустріч з такими ситуаціями пов’язана зі стресом. Я не завжди знаю, що сказати. Я дивився в очі тому, хто ще 5-6 годин тому боровся за життя, а в цей момент дивиться, як значна частина цього життя на його очах тліє, – розповідає Адам Домбровський.
Чи кореспондент іноді може відкласти мікрофон і забути про роботу?
Звісно, кореспонденти мають право мати вільний час і відпустку. Але це також трохи залежить від характеру людини. Протягом тих кількох років моєї роботи закордонним кореспондентом я зустрівся з тим, що, коли щось відбувається, то мені важко всидіти на місці. Минулого року, зрештою, я поїхав у відпустку, вона була вдала. Частину відпустки я провів у Литві і, коли я вже повернувся з родиною у Литву, то у Білорусі почалися мирні протести, які Лукашенка почав придушувати. Виявилось, що Святлана Ціханоуська приїхала до Литви і це була також важлива подія. Я зрозумів, що я повинен перервати відпустку, я не можу пасивно за цим спостерігати. Треба піти на якусь конференцію, спробувати знайти якусь стежку, аби поговорити з Ціханоуською. Це були дуже важливі події. Але це не говорить про працеголізм. Думаю, це свідчить лише про те, що я просто хочу передати цю інформацію. Я дуже радію тому, що я роблю. Мені дуже подобається, що я професійно займаюся тим, що я люблю робити і мені це приносить багато задоволення.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль