Ми сьогодні поговоримо про бездомність, що дуже часто може торкнутися кожного, і про те, ким є бездомні. В студії пані Адріана Поровська, голова Каміліянської місії суспільної допомоги, член Суспільної ради при польському Речнику громадянських прав.
- Я підтримую людей у кризі бездомності вже 15 років, і мене дуже часто запитують про те, ким є ті люди, яких я підтримую. Отже, дослідження показують, що 80% - це чоловіки. Переважно це люди у віці від 40 до 60 років. Але для мене люди у кризі бездомності мають імена і прізвища – це історії. І як на початку своєї праці я виявляла їх (ці історії – ред.) у різноманітних дослідженнях, (дізнавалася, – ред.) що сталося, що хтось опинився у кризі бездомності, так сьогодні, за стільки років, я бачу, наскільки різні трапляються причини. І зазвичай таких причин, котрі призводять до бездомності, надзвичайно багато.
- А чи можна представити психологічний портрет якогось типового безхатченка? Чи, однак, ні, бо ці люди занадто різні?
- Власне, чим довше я працюю, тим виразніше бачу, наскільки різні ці історії і несхожі один на одного люди. Хоча, якби я мала, однак, намалювати такий портрет, то це, напевно, самотність, те, що такі люди не мають підтримки з боку близьких людей. Не лише тому, що близькі від них відвернулися, але просто не мають можливості їм допомогти. Притому йдеться не лише про матеріальну допомогу, даючи безхатченкам житло, але вони неспроможні надати підтримку особам, що є або хворими, або страждають від різноманітних залежностей. Більше того, вони могли неодноразово докладати відповідних зусиль, проте їм не вдалося допомогти.
- Існує така думка (не знаю, наскільки вона слушна, але ми постійно з нею зустрічаємося), що бути безхатченком – це свідомий вибір, вільна воля і стиль життя. Як би ви це прокоментували?
- Коли я тільки-но прийшла на цю роботу, то першою річчю, яку мені сказав засновник Каміліянської місії суспільної допомоги о. Боґуслав Палєчни, що упродовж 20 років підтримував людей у кризі бездомності: «Немає бездомності з власної волі». І це був такий момент, коли я мала протиставитися тому, чого мене навчали в університеті, а саме, що існує така група осіб, для котрих бездомність є свідомим вибором.
- Такого навчають в університеті, чи науковці вдаються до такого стилю мислення?
- Так, в багатьох дослідженнях з’являлася така теза, що існують також люди, що стали бездомними за власним вибором. Це завжди був маргінальний показник, якийсь один відсоток, але щось таке згадувалося. Я за ці 15 років, доки підтримую людей у кризі бездомності (а через наш осередок проходить, напевно, приблизно 400 осіб на рік) ніколи не зустріла нікого, хто би сказав, що вибрав бездомність. Хоча справді зустрічала на вулиці таких людей, що могли сказати: ні, я не потребую допомоги, не хочу її, все гаразд. І це можуть інтерпретувати так, наче хтось вибирає бездомність, бо, однак, лишається на лавці у парку. Отож ні. Така людина не вибирає бездомності, а вибирає місце, в котрому хоче пережити свою кризу.
- Ну тоді ще одна гіпотеза, інша спроба пояснити бездомність, коли причиною називають певну, делікатно кажучи, аморальність…
- Кажучи «особи в кризі бездомності», я хочу підкреслити і показати, що, по-перше, це має свій початок і кінець. А по-друге, що криза означає щось незносне, через що кожен, хто входить до нашого осередку, зустрічається з психологом. І ми перевіряємо, наскільки допомога у вигляді виключно терапевтичної розмови і підтримки є достатньою. Дуже часто буває так, що ці люди мусять просто зустрітися з лікарем-психіатром, аби принаймні отримати різноманітні ліки, що їх заспокоять і дозволять повернутися до якоїсь рівноваги.
- В цій гіпотезі не йдеться про те, що вони психічно хворі, хоча, напевно, є й такі люди. Але безхатченкам закидають, скажімо, ледачість, аморальність. Як ви відповідаєте на такі закиди?
- Люди, що перебувають у притулку для бездомних, яким ми керуємо, тобто у пансіонаті св. Лазаря на Урсусі (у Варшаві – ред.) здебільшого працюють. Кожен з тих, хто до нас приходить, якщо тільки існує така можливість, якщо це не літня людина, або дуже хвора, що потребує довготривалого лікування, часто дуже швидко розпочинає працю, аби мати заробіток. Проблема, однак, у тому, що нерідко це досить кепська праця, що не дає можливості орендувати квартиру і самостійно себе забезпечувати. Частина цих людей упродовж багатьох років, фактично, не працювала на легальному ринку праці. Сьогодні, наприклад, ми маємо таку пані, якій є 68 років, але за своє життя легально вона пропрацювала лише два роки. Проте вона має дуже спрацьовані руки, а окрім цього вона є хворою людиною, своє дитинство вона провела в дитячому будинку, а згодом виявилося, що вона має епілепсію, яка не піддається фармакологічному лікуванню, і через це вона просто не могла розпочати легальної праці. Тож ця жінка працювала у садівників – збирала яблука, черешні, вишні. Це була важка фізична праця, але завжди нелегальна. Через це вона не має необхідного стажу, аби отримати пенсію.
- Звичайні люди також дуже часто себе самих вважають жертвами бездомних, бо ті викликають у них відчуття дискомфорту.
- Але гадаю також, що вони вибивають нас з такого мислення, що завжди буде прекрасно і чудово. Треба пам’ятати, що ми не завжди будемо молоді, не завжди здорові. Ми не обов’язково захворіємо, але постаріємо і потребуватимемо підтримки з боку інших. І буде чудово, якщо ми таку підтримку отримаємо. Але насправді ми не знаємо, що станеться за 5, 10, 15 чи 20 років у нашому житті, і чи напевно родина, близькі і знайомі будуть в змозі нас фізично підтримати.
PR3/А.М.