Українська Служба

Пьотр Ґрачик: «Першим імпульсом в мене була потреба побачити, де в моєму мисленні можуть приховуватися початки насильства»

16.07.2022 18:42
«Знаєш, коли почалася війна, я відчув, що моя дотеперішня філософія, все, що я раніше про це думав, здається з цієї перспективи сумнівним. Я відчув потребу в мисленні про те, про що я мислив раніше, по-новому», - каже філософ Пьотр Ґрачик в останній частині розмови про філософію і війну
Аудіо
  • Остання частина розмови з Пьотром Ґрачиком про філософію і війну
   , 16  2022
Одеса після рашистського обстрілу, 16 липня 2022 рокуEPA/STR Dostawca: PAP/EPA

«Апокаліпсис вже розпочався. Тобто, вже ніколи у нашому житті не буде миру. В такому сенсі, як ми про нього думали, його розуміли раніше», - це слова гостя наших останніх передач доктора Пьотра Ґрачика з Яґєллонського університету. Ми розмовляємо з ним про філософію і війну.

- Пьотре, ти представляєш апокаліптичну або постапокаліптичну перспективу, у такому, великою мірою, попкультурному сенсі, коли апокаліпсис позбавляє надії. Натомість тут може виникнути й інша аналогія, про яку я розмовляв в одній з попередніх передач із Матеушем Фальковським. А саме, я говорю про події, що відбувалися майже 2,5 тисячі років тому, коли Афіни охопила епідемія, Афінська моровиця, що збіглася із Пелопоннеською війною. Це тоді аж ніяк не сприяло зміцненню демократії, а навпаки – її занепаду, занепаду Афінської держави. Проте це дало також початок якомусь новому способові мислення, що його ми культивуємо дотепер як філософію. Хтозна, може й теперішні драматичні події не даватимуть надій цілому людству, але пробуджуватимуть їх для адептів фундаментального мислення?

- Я пошлюся на Адорно і Горкгаймера, на «Діалектику Просвітництва». Там вони казали про те, що в «Одиссеї» Гомера з’являється осьовий пункт, в котрому душа стає єдністю. Отже, якщо в «Ілліаді» ми маємо справу з Ахіллесом, то він має розірвану душу, над ним панує Ата (богіня тимчасового шаленства – ред.), котра приходить до нього від богів. Тимчасом Одисей мандрує Середземним морем, що також є внутрішнім морем душі. Він протистоїть різноманітним демонам, котрі також є його внутрішніми демонами, але завдяки своїй винахідливості та самопосвяті (у цьому й полягає діалектика Просвітництва) він спроможний врешті цих демонів перемогти, стаючи таким чином суверенним володарем власної душі. Це, з одного боку, знаменує початок європейського Просвітництва, а з іншого – початок його діалектики, що є діалектикою панування або самопоневолення людини. Отже, це явище має дві сторони. Звернімося тепер до Сократа і до того моменту народження філософії з зарази, що спустошила Афіни під час Пелопоннеської війни. Стороною, що програла цю війну, котру винесли її на щиті, були Афіни. А переможцем, окрім Спарти, був також Сократ як індивідуум, хто займається філософією, тобто, власне, як суверенний індивідуум. Можна сказати, що вся афінська або грецька демократія спирається на несуверенності окремих людей, спирається на тому, що поліс здобуває в душі людини перевагу над ойкос. Тобто це своєрідний рабовласницький стрій у душі. І можна сказати, що Сократ вже не є слугою поліс, хоча спроможний виконувати накази поліс, що дозволяє йому функціонувати там впродовж усього життя. Адже саме так він каже в «Федоні», що міг займатися в Афінах філософією, тому й наприкінці життя не буде чинити спротиву афінському праву. Проте зверни увагу, що ці слова випливають з його суверенного рішення, тобто з його особистого, індивідуального мислення. Адже насправді він цього не робить для Афінської держави, а робить для філософії. Аби люди побачили, що філософ в стані панувати над страхом перед смертю; що філософія не означає панічної втечі з поліс, від власних обов’язків, а погляд на ці обов’язки з ширшої, універсальної перспективи. Назвімо це так.

- Як це можна перенести до реалій теперішніх пандемії і війни?

- Або також загалом до всіх тих катастроф, про які ми розмовляли, що це вони є тією заразою, з якої могла би виникнути філософська рефлексія. Отже, так, можна було б сказати, що з огляду на це знову могла би повернутися ідея незалежного індивідуума в незалежній державі. Натомість, як би людство можна було б зробити такою демократичною спільнотою індивідуумів і держав? Я відповіді на це зараз не маю, але це мета, котру, здається (якщо тут взагалі може бути якийсь оптимістичний акцент), можна зараз побачити. Зрозуміти те, чому вона зараз суттєва. Мені, однак, здається, що я говорю занадто абстрактно. Знаєш, коли почалася війна, я відчув, що моя дотеперішня філософія, все, що я раніше про це думав, здається з цієї перспективи сумнівним. Я відчув потребу в мисленні про те, про що я мислив раніше, по-новому.

- Цим, зокрема, зумовлена ідея щодо такого циклу розмов, бо також вбачаю потребу ревізії власного філософського мислення.

- Я це розумію, бо сам щось таке відчуваю. Для мене першим імпульсом у мисленні, як би я це назвав, було те, що в декотрих своїх думках, як здавалося, я занадто допускав можливість врахування насильства в історії. Я ніколи не був шанувальником насильства, але, можливо, недооцінював того, в наскільки багатьох місцях воно може виникнути. Отже першим імпульсом в мене була потреба побачити, де в моєму мисленні можуть приховуватися початки насильства.

- Тоді, якщо згадаємо про Левінаса або К’єркеґора, коли я займаю місце іншого навіть тоді, коли дихаю, коли навіть до нього звертаюся, кожне мислення і навіть існування ґрунтується на насильстві… Але з Левінасом та іншими подібними мислителями також пов’язана дуже серйозна проблема, про що також йшлося в попередніх розмовах у цьому циклі передач про філософію і війну. Бо Левінас, безсумнівно, має повне право так говорити й писати про Іншого після всього того, що він сам пережив. Проте мене, коли все це читаю, може, не стільки це в теперішній ситуації не переконує – я бо не вбачаю жодної можливості діалогу з Іншим, який приходить на мою землю (чи це буде діалог симетричний, чи навіть розмова-слухання-молитва, як у Левінаса). Але мені навіть видається неетичним мова про такого іншого як про Іншого (з великої літери). З іншого боку, я також не знаходжу свого права ставити під сумнів філософії Левінаса тоді, коли я не пережив того, що пережив він. Інакше кажучи, не маю навіть права читати Левінаса, якщо я не є Левінасом, а отже й приймати його власної настільки радикальної етики.

- Це цікаво, бо я взагалі не думав про Левінаса - впродовж останніх місяців Левінас не спадав мені на думку. Була, звісно, Сімона Вайль, яку ми читали зі студентами. З неї я почав. А знаєш чому не Левінас? Тому, що те насильство, про яке я згадував, є чимось цілковито інакшим, аніж насильство імперіалізму сущого і навіть буття, про яке каже Левінас. Відповідно до нього, ми маємо поставити під питання себе як індивідуума і як суще, а також власне буття, заради Іншого, яким також є Бог. Натомість, кажучи про те, що злякався насильства в своєму мисленні, я мав на увазі марксизм і Маркса. Це насильство, навпаки, прагне поставити під питання індивідуальність індивідуума так само, як невпинно ставить під питання існування всіх меж і кордонів Радянський Союз і Росія.

- Відразу запитаю: наскільки зараз у діях Росії винний сам Маркс?

- Я не кажу, що вони є послідовниками Левінаса, котрі прийняли на себе роль Іншого. Зрештою, таким Іншим є сирота, вдова і біженець. Це не фігура людини, котра приїздить на танку і стріляє. Але мені йдеться про те, що всіляка критика світу, котра не враховує певних наших прив’язаностей, наприклад, до себе, свого еґо, або ж такої спільноти, як народ, врешті доходить до того, що такі єдності починають знищуватися. І мені це здається проблематичним. Я маю на увазі кожну дуже радикальну критику сучасного світу, сучасного суспільства в ім’я різноманітних уявлень на тему того, як могло би виглядати вільне від речей, істинне життя.

Це була остання частина нашої розмови з Пьотром Ґрачиком.

Антон Марчинський

Побач більше на цю тему: філософія

Інший без обличчя. Війна, філософія, питання

26.03.2022 12:49
«Питання з’явилося нагло, на третій день війни, коли у безпечній Варшаві я, спостерігаючи за подіями в Україні, мав першу в новому семестрі лекцію. "Введення до філософії". Як про це говорити? Навіщо?».

Філософія за часів війни

14.05.2022 20:29
Філософський фейлетон Антона Марчинського

«Було б просто нечесно сказати, що ми в однаковому становищі, бо ми, власне, не є в однаковому становищі»

22.05.2022 21:33
Розмовою з доктором Матеушем Фальковським ми розпочинаємо цикл зустрічей із польськими та українським філософами про філософію і війну, про зв’язок чи про взаємовиключність цих двох явищ, про те, чи філософія як мислення на тему фундаментальних питань проявляє себе інакше в залежності від того, чи той, хто до неї вдається, має лише досвід мирних часів, чи війна також накрила його своєю тінню

«Нічого тваринного у війні немає»

28.05.2022 21:10
Матеуш Фальковський: «Те, що ми сприймаємо як дуже елементарні рефлекси, є насправді дуже складним результатом. Настільки ж складним, як у випадку дуже просунутої техніки або продуктів з високим ступенем переробки. Війна і те, що під час війни відбувається, є таким продуктом із високим ступенем переробки»

«Такий тип дискурсу, що звертається до війни, не дозволяє вхопити самої раціональності ratio»

04.06.2022 18:26
Матеуш Фальковський: Є таке поняття, як справедливість. Кажуть, що щось відбувається несправедливо. Дитину б’ють, ґвалтують, і вона страждає. Приходить філософ і знаходиться поруч із цим, не знає, як відреагувати на це, споглядає. Чи існує якийсь спосіб адекватної реакції на щось, що виявляється нам не під силу, чому не можна зарадити, чи існує якась правильна поведінка? А я задумуюся, чи філософською реакцією на щось таке є мова, а навіть волання про справедливість та спротив?

Пьотр Ґрачик: «Україна стала частиною нашої імунної сфери»

11.06.2022 17:54
«Завдяки цій війні, Україна здобула статус, порівняний із батьківщиною, вона стала другою батьківщиною. Це дивне і, як мені раніше здавалося, неможливе або без сенсу. Проте, здається зараз, для дуже багатьох поляків це саме так можна сформулювати»

«Христом народів стає Україна, хоч одночасно стає і Вінкельрідом народів»

20.06.2022 18:51
Пьотр Ґрачик: «Були взаємні рани. Але мені здається, що ця війна дозволила про це не думати. Або інакше: не стільки не думати, скільки ми отримали якусь точку зору, якусь перспективу, з котрої все те, що всіляко завдавало ран і викликало ресентименти, можна сприймати як щось, що вже належить минулому».