Українська Служба

Страх без «Я»

03.12.2022 20:35
«Про страх, який позбавляє сутність її стрижня, її основи, про ідентичність, що вже не має ані свого Я, ані світу. Про ідентичність умовну, скажімо, адже вона не має вже й якихось особливо помітних рис, окрім тотального страху». Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Страх без "Я" «Про страх, який позбавляє сутність її стрижня, її основи, про ідентичність, що вже не має ані свого Я, ані світу. Про ідентичність умовну, скажімо, адже вона не має вже й якихось особливо помітних рис, окрім тотального страху». Філософський фейлетон Антона Марчинського
Ілюстраційне фотоpxhere.com - CC0 Domena publiczna

Про страх розповідати непросто. Особливо, якщо це страх власний та непоборний. Він бо часом замикає вуста не слабше за те, до чого звернений. Він, зрештою, і є тим, що дає нам вперше скуштувати того, до чого він звернений — відчути на смак власну скінченність, а також очікувати на її посмак, на те, що чекає на нас за неуникненною межею. Такий страх, що не стільки змушує нас замовкнути, скільки позбавляє слів, є навіть не усвідомленням, але відчуттям у кожній власній клітинці наближення чогось значно більшого за нас, чогось приголомшливого, незбагненного. Надходить до нас. Ми опиняємося перед ним, саме перед ним себе знаходимо, виявляємо там свою голу присутність, і безсилість, і ницість.

Такий страх зовсім необов’язково нас руйнує. Він може вести до особливої мудрості. Навіть як страх смерті, спроможний бути приготуванням до неї. Як ми знаємо з Платонівського діалогу Федон, саме він дає початок філософії. З іншого дещо боку, він може теж бути страхом Божим. Це поняття, через стоїцизм, сягає того ж класичного грецького коріння, а наскрізь проникає згодом християнську теологію, на чолі із її містикою, та стає, зокрема, предметом роздумів сьогоднішнього ювіляра — українського філософа Григорія Сковороди. Цей страх не є «страхом смерті, […] страхом нещасть, які мають статися»[1], але радше даром[2], як навчає мандрівний мислитель. Він не нищить, але перероджує і утверджує того, хто боїться. У цьому ж сенсі страх як експозиція власної безсилості може бути соромом, якого слід уникати, а який заразом може бути свідоцтвом невинності, незайманості того, хто його носить в своєму серці.

Напевно, до цих мотивів, і зокрема до Сковороди, муситиму повернутися в одному з наступних фейлетонів, та наразі обмежуся цим лише екскурсом, аби нагадати про те, що існує й проміжний варіант, не зумовлений жодними оціночними судженнями. Це страх, що констатує, а в цьому сенсі теж конституює, себто установлює існування того, чого боїмося, і того, про що боїмося. Себто він дає початок усвідомленню існування світу і себе перед його обличчям.

Саме про такий страх ідеться, коли за допомогою нього, як пропонував згадуваний минулого разу Мартін Гайдеґґер, ми виявляємо своє положення у світі, чи, буквально, розташування як у просторі, так і в часі — у напрямку до класного кінця. Цей страх дозволяє кожному пережити своє «тут от», власну «відкритість» на світ, а також падіння і втечу власної сутності від себе самої. Проте сáме поняття переживання виявляється тут ключовим. Адже страх — це те, що ми переживаємо. І знаємо ми лиш той страх, якого зазнали самі, завдяки якому стали мудрішими, чи, — якщо дозволю собі потрактувати його як міру нашого досвіду, – на який ми стали мудрішими.

Страх бо має таку особливість, що про нього важко вести абстрактні розмови. Слово тут виростає з досвіду, але й, — що винятково важливо, — досвідом воно й обмежується. Живучи, отже, й пишучи у часи одних з найбільших жахіть у людській історії, почасти причиняючись до них, але не зазнаючи їх на власній шкірі, навіть не виказуючи емпатії і пояснюючи це своєю ніби метафізичною перспективою, Гайдеґґер не мав жодного шансу збагнути їхньої природи у всій повноті.

А отже, не міг теж ані слова сказати про страх, який позбавляє сутність її стрижня, її основи, про ідентичність, що вже не має ані свого Я, ані світу. Про ідентичність умовну, скажімо, адже вона не має вже й якихось особливо помітних рис, окрім тотального страху.

Слід додати, що й сам я дізнаюся про це лише зі свідоцтв про досвід, якого сам не мав. Йдеться про ситуації, коли після довгих тортур особистість придушується, «перетворюється на піддатливу глину, з якої можна виліпити будь-що»[3], — як про це говорить Станіслав Асєєв у книжці «Світлий шлях», в котрій розповідає про власне ув’язнення у російському концтаборі «Ізоляція» в Донецьку.  Такі описи можна інтерпретувати з психологічної перспективи, як момент ступору, більш чи менш тривалого замкнення в собі, кататонічного стану, цілковитої байдужості до зовнішнього світу. Та, видно, тут доречна й онтологічна перспектива, коли саме суще, те, що існує у світі, разом із самим світом, а також і той, хто в ньому існує, себто Я, ego, особистість, втрачає свій статус: «Як це трапляється з будь-якими крайнощами, патологічний страх мешканців "Ізоляції"⁷ зрештою переріс у патологічну байдужість. Але з цього аж ніяк не випливає, що всі ми стали героями. Ні. Герой — це страх плюс учинок. Ми ж — байдужість плюс колапс. Постійний подразник перестають вловлювати — про це варто пам’ятати всім, хто намірився довго мордувати людей. Саме тому стук прикладом об металеві двері (одна з улюблених тутешніх нічних розваг) з часом почав викликати лише скляний погляд у тих, котрі ще недавно здригалися від будь-якого клацання»[4].

Опис, який дає Асєєв, є, можливо, ще більш радикальним, аніж наданий Джорджіо Аґамбеном у «Homo Sacer» та «Що залишається після Аушвіца», коли той навів приклад так званих мусульман. Це викутий у нацистських таборах смерті неологізм, що означав особливий тип в’язнів, і його не можна плутати із окресленням представників однієї зі світових релігій. В описах, наведених Аґамбеном, йдеться про концтаборних в’язнів, доведених до такого стану, що їх вже не можна було позбавити нічого, окрім життя. Більше того, це були в’язні, котрі єдині мали б що сказати, але були теж єдиними, котрі не були в змозі цього зробити. Вони втілювали суто біологічний спосіб існування людини, і біологічну все ще жагу. Натомість, в описі Асєєва, як здається, вже йдеться про саму байдужість навіть до заспокоєння фізіологічних потреб, а отже не лише про цілковите вгасання особистості, але й всілякої форми сущого — лише про тривання як таке.

Можна було б собі уявити, що тут йшлося б про розтоплення сущого, про повернення до описуваної Емманюелем Левінасом стихії il y a, — як він це називав, — хоча, звісно, сам він такого повернення і розтоплення не описував.

Зрештою, однак, мова тут лише про різниці в описах, а не у фактичному досвіді тортурованих і позбавлених особистих рис та, щонайменше, усвідомлення власного існування в’язнів.

Тут, врешті-решт, можна було б також навести й «1984» Джорджа Орвелла. Притому, я мав би на думці не Кімнату 101 у Міністерстві любові, де Вінстон Сміт зіткнувся зі своїми страхами і зрадив Джулію. Я мав би натомість на увазі можливе закінчення, відсутнє насправді на сторінках цього роману. У дійсності ж бо читаємо там про Вінстона, що, — як подібний стан згодом назвав у себе Асєєв, — «перетворився на піддатливу глину»[5], і що, — як про це писав вже сам Орвелл, «Переміг самого себе. Любив Великого Брата» [6]. У закінченні, яке б мав на увазі я, останнє речення було б відсутнє.

Хоча воно може тут стати вихідним пунктом для чогось іншого.

Але про це піде мова у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

 


[1] Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів. Харків-Едмонтон-Торонто. Видавництво КІУС. 2011. 1400 стор. (уклав і зредагував Л. В. Ушкалов), с. 1168.

[2] Ibidem, 1272

[3] Станіслав Асєєв, Світлий шлях. Історія одного концтабору, з російської переклала Вікторія Стах, Львів, Видавництво Старого Лева, 2020, с. 42.

[4] Ibidem, с. 44.

[5] Ibidem, с. 42.

[6] George Orwell, Nineteen eighty-four, Project Gutenberg Australia (http://gutenberg.net.au/ebooks01/0100021.txt, доступ: 3 грудня 2022)

Побач більше на цю тему: філософія

Війна: неможлива мова

17.09.2022 19:25
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна та стара метафізика

24.09.2022 17:15
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: неможливе мовчання

01.10.2022 17:05
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: банальність мовчання

08.10.2022 17:48
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: біографія і мислення

15.10.2022 18:49
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: одне непросте слово

31.10.2022 18:01
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна, фашизм, мовчання та метаполітика

05.11.2022 18:38
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Страх і очікування майбутнього

12.11.2022 17:53
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Про страх?

19.11.2022 17:59
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Страх, «переляк» і тривога

03.12.2022 13:00
«Тут варто було б сказати, що це загалом одне з найменш однозначних понять. Відомо, що кожен може боятися по-своєму. Але, якщо навіть відкласти справу особистої інтерпретації страху на бік, то це поняття може розкладатися на омоніми, себто на різні поняття, що звучали б однаково, навіть, наприклад, у випадку двох настільки близьких мов, як українська і польська, та мали б різні значення». Філософський фейлетон Антона Марчинського