Минає десять років зі дня смерті видатної польської поетки, лауреатки Нобелівської премії з літератури Віслави Шимборської. З нагоди цієї річниці 1 лютого ведучий ранкової передачі Другого каналу Польського радіо Павел Сівек запросив до свого ефіру колишнього асистента краківської поетки професора Міхала Русінека, члена правління Фонду ім. Віслави Шимборської.
До вашої уваги фрагменти цієї розмови.
- Отже, пане професоре, минуло десять років від смерті Віслави Шимборської. Як за цей час змінилося сприйняття її творчості, пам’ять про неї? Та чи взагалі змінилася?
- Безумовно, пам’ять змінюється. У тому сенсі, що коли відходить письменник чи письменниця, то ми опиняємося в такій беззаперечній ситуації, що вже не матимемо справи з новими творами цієї особи. Хіба що вони були сховані десь у шухлядах. Але так у випадку Шимборської, власне, не було. І це природно, що пам’ять про когось, хто відходить, тьмяніє, а шанси на те, що з’являться якісь невідомі ще раніше твори, - невеликі. Хіба що це було б у шухляді, проте у випадку Шимборської така шухляда була досить неглибокою. Отже, треба рахуватися з тим, що її книжок продається значно менше; що на місце такого письменника, який відходить, приходять наступні. Але також Шимборська вирішила створити фонд, а однією зі статутних цілей якого є дбання про пам’ять про неї. І ми – а я маю за честь керувати цим фондом – намагаємося робити це вже десять років. Мушу визнати, що це не якесь особливо складне завдання, адже самі видавці й надалі хочуть публікувати якісь вірші чи інші твори Віслави Шимборської. Безперечно, ми з ними співпрацюємо, і, безперечно, вслухаємося в те, що нам про свої очікування кажуть читачі.
З того, що вдалося зробити, - це, напевно, показати таку Шимборську, якої не бачили за життя, тобто вдалося опублікувати декілька підбірок її листів. І, звісно, для мене самого це була несподівана Шимборська, адже вона так не висловлювалася, не розмовляла. І видно, наскільки ці підбірки листів стилістично неоднорідні. Але також мені здається, що це дуже цікаво.
- Ми пам’ятаємо Віславу Шимборську як видатну поетку і нобелівську лауреатку. Натомість у вас, напевно, попри те, що минули ці десять років, і надалі перед очима виняткова, чудова, тиха людина, що випромінювала неповторну енергію?
- Це правда. І мушу визнати, що й надалі ловлю себе на одній речі. Віслава Шимборська дуже любила, коли, наприклад, зі своїх родинних поїздок я привозив їй якісь дивні, смішні предмети. Зараз вже є такі крамниці й у Польщі. Але колись були виключно за кордоном із такими жартівливими предметами. Отже й досі, коли бачу десь за кордоном таку крамничку, то в мне виникає бажання туди зайти і щось їй купити, й лише тоді усвідомлюю, що вже немає кому. Тому часом, визнаю, купую сам собі.
- Цікаво, що й надалі, після цих десяти років, розмовляючи про Шимборську, згадуємо забавні історії про неї.
- Так, це така пастка, яку приготувала для нас, власне, сама Шимборська, бо вона любила ховатися за почуттям гумору, за анекдотом, творячи завдяки цьому своєрідний панцир довкола себе. Але, окрім цього анекдотичного дискурсу, також є й дискурс, що випливає з листів, як і той, що з’являється у біографіях Віслави Шимборської. Я спеціально вжив множини, бо вийшли дві – Йоанни Щенсної і Анни Біконт «Papierowe rupiecie» (укр. «Пам’ятні обрізки»), а також нещодавно видана, більш детальна авторства Йоанни Ґромек-Ільґ «Szymborska. Znaki szczególne» (укр. «Шимборська. Характерні риси»). Отже, звідти можна дізнатися про Віславу Шимборську й щось більш серйозне. В «Ossolineum» вийшло також дивовижне видання вибраної поезії з величезною передмовою професора Войцєха Ліґензи. Я дуже радію, що професор Ліґенза згодився також написати передмову до критичного вже видання вибраних віршів Віслави Шимборської, яке ми плануємо вже на наступний рік – рік особливий, бо це буде сота річниця від народження Віслави Шимборської.
- Пане професоре, ви розповідаєте про те, що за це десятиріччя вдалося опублікувати, а також про те, що за життя ретельно приховувалося. Хоча й біографки визнають, зокрема Йоанна Ґромек-Ільґ і в нашому ефірі, і в своїй публікації, що, власне, на певних етапах своїх пошуків вона була приречена обмежуватися лише тим, що сама Віслава Шимборська залишила. Отже, пов’язані з поеткою таємниці існують і надалі. Та повернімося до діяльності Фонду ім. Шимборської. Що, на вашу думку, можна назвати в ній ключовим? Чи, може, йдеться про демонстрацію якоїсь спадкоємності між Віславою Шимборською та новими поколіннями польських майстрів пера?
- Почну з того, що фонд вигадала та розробила його статут сама Віслава Шимборська. Це дозволило дуже швидко цей фонд створити. Отже, вже за декілька місяців після смерті Шимборської він почав функціонувати. І, відповідно до її очікувань, фонд присуджує поетичну премію. Щоправда, Шимборська не планувала, що це буде премія її імені, проте ми вирішили, що це наш обов’язок так її назвати. Також, не так довго, бо не від початку, фонд присуджує стипендії імені Адама Влодека. Адам Влодек був чоловіком Віслави Шимборської впродовж, здається, шести років, проте важливіше те, що він опікувався Колом молодих при Спілці польських літераторів у Кракові і був, можна сказати, своєрідним акушером багатьох поетичних кар’єр. Також ми надаємо допомогу тим письменникам, людям пера, що опинилися у драматичному фінансовому становищі. Бо Віслава Шимборська постійно цим займалася, принаймні після Нобелівської премії, наскільки мені відомо. А віднедавна ми робимо ще одну річ, а саме ми вирішили повернену останню квартиру Віслави Шимборської перетворити в літературну резиденцію. Маю визнати, що ця ідея виявилася дуже популярною, а я через неї, мабуть, радію найбільше. Адже ця квартира не стала музеєм, вона не мертва. Але там і надалі мешкають люди пера. Вони проводять там місяць, працюючи над якимись своїми книжками у дуже доброму місці у Кракові. В такому сенсі, що воно дуже добре розташоване. Наразі всі цим захоплені, а черга з таких людей вже дуже довга. Отже, схоже, що ця наша ідея житиме ще досить довго.
PR2/А.М.