Справа екстрадиції Володимира Журавльова є чимось значно більшим, ніж черговою юридичною суперечкою між державами Євросоюзу. Це випробування того, чи здатні ми читати закон у світлі його духу й мети, а не трактувати його як набір мертвих правил, зручних для політичних розрахунків. Польща відповіла на це випробування однозначно: Журавльова не можна було видавати. І не тому, що хтось прагнув демонстрації сили, а тому, що в основі кожного правового припису має стояти людина — її права й реальна безпека.
Наприкінці вересня цього року польська поліція на запит німецького суду в Карлсруе затримала громадянина України Володимира Журавльова. Німецькі слідчі звинувачують його в участі у знищенні газогонів Nord Stream і Nord Stream II у вересні 2022 року, тобто вже після початку повномасштабної російської агресії проти України.
Минулого тижня польський суд відхилив справу і звільнив Журавльова з-під варти. «Ви — вільна людина», — сказав суддя на початку засідання.
Від самого початку захист наголошував на речі, здавалося б, очевидні, але в цій справі вона ставилася під сумнів: право не є нейтральною машиною. Воно існує, аби служити скривдженому, охороняти його свободу й захищати від зловживань сильніших. Тож якщо запит про видачу людини викликає серйозні сумніви щодо того, чи отримає вона справедливий суд, держава, що розглядає цей запит, зобов’язана натиснути на гальма.
У польському суді прозвучав аргумент, який для багатьох може здатися провокативним: у Німеччині, у цій конкретній справі, не можна було гарантувати стандарту неупередженості. Захист звертав увагу на відсутність матеріального імунітету суддів та системні рішення, які за словами адвокатів можуть впливати на об’єктивність і незалежність судової влади. Це не звинувачення конкретного судді, а констатація інституційного ризику. А ризик, коли йдеться про людське життя і свободу, не можна ігнорувати.
Не менш важливим був і другий пункт — відсутність доказів. Польський суд не отримав від німецької сторони матеріалів, які дозволили б відповідально ухвалити рішення про екстрадицію. Гучних слів, ані напористих гіпотез недостатньо. Важливі лише факти — чіткі, перевірні, здатні витримати випробування судового процесу. Оскільки таких доказів не було, відмова у видачі була не лише допустимою — вона була необхідною.
До цієї правової матерії додається ще один шар, чого юристи хотіли б уникнути, — геополітичний. Аргумент захисту звучав недвозначно: жоден громадянин України не повинен переслідуватися на території Європейського союзу за дії, спрямовані проти Росії. У контексті звинувачень у підриві Nord Stream це звучить як політична теза — бо нею і є — але водночас це логічний наслідок спільної позиції ЄС щодо російської агресії. Не можна однією рукою ухвалювати санкції, визнавати Кремль агресором і спонсором державного тероризму, а другою легітимізувати наратив, у якому дії, що завдають удару по російських важелях впливу, стають злочином. Це подвійний стандарт, який підриває довіру до системи.
Ставкою тут була не лише про непослідовність політики. Існував реальний ризик, що Німеччина — після отримання Журавльова — могла б передати його Росії. Так, офіційно цього ніхто б не визнав, але на практиці держави нерідко знаходять спосіб «вирішити проблему». А тоді йшлося б уже не про процедурні сумніви, а про перспективу катувань і вірної смерті. Польська держава не могла допустити ризику такого фіналу, якщо вона прагнула зберегти обличчя і вірність європейським конвенціям про права людини.
На тлі цієї справи вимальовується ще один, ширший контекст — Nord Stream. Упродовж багатьох років Польща та країни Балтії застерігали перед німецько-російською газовою політикою. Вони прямо говорили: труби на дні Балтійського моря стануть інструментом шантажу щодо Центрально-Східної Європи, а коли Кремль відчує, що його сировинні інтереси забезпечені, дозволить собі більше — навіть війну. Історія визнала рацію скептиків. Сьогоднішній голова польської дипломатії назвав цей проєкт «газогоном Ріббентропа — Молотова». Можна сперечатися про тон, але не про суть — Nord Stream був стратегічно шкідливим для миру в Європі.
У такій ситуації вимога, щоб Польща видала людину, обвинувачену німецькою державою у знищенні цього проєкту, звучить як висміювання логіки. Якщо щось було помилкою — а це, безсумнівно, так — то не карають тих, хто цю помилку, хай навіть опосередковано, усуває. Держава, яка вчиться на власній історії, не може поставити печать під сценарієм перевернутої моралі.
Не можна також оминути тону, в якому останніми роками деякі німецькі політичні лідери висловлювалися про Польщу. Ангела Меркель і Ґергард Шрьодер — ключові постаті, що формували німецьку політику щодо Росії — дозволяли собі коментарі, які важко сприймати як вияв партнерської поваги. Тут йдеться не про уражену гордість, а про простий факт: ця риторика оголює розбіжність між державними інтересами Польщі та Німеччини.
Справу Журавльова не можна буде швидко закрити, позаяк вона торкається самої суті суперечок про лад Європи після 2022 року. На наших очах розпадається ілюзія, що відмінності у розумінні безпеки є другорядними. Вони такими не є. Польща, разом із країнами регіону, давно вказувала правильний напрям. Сьогодні, коли рахунок за минулі помилки вже виставлено, ми зобов’язані послідовно захищати тих, хто стоїть на боці свободи. Не з симпатії, а з розуму. Адже порядок, в якому права людини важливіші за інтереси газопроводу, — це єдиний порядок, який справді гарантує мир.
Славомір Сєрадзький (Польське радіо для Закордону)