Цієї осені в Польщі важко оминути «Ляльку» Болеслава Пруса. У вересні на Netflix вийшов шестисерійний серіал Павла Масьлони, а 30 вересня в польських кінотеатрах відбудеться прем’єра повнометражної екранізації Мацєя Кавальського. Два великі кінопроєкти майже одночасно повертають на екран один із найвідоміших польських романів. Водночас кожен із них пропонує власне прочитання історії Станіслава Вокульського та Ізабели Ленцької.
На поверхні «Ляльки» — історія заможного варшавського купця Станіслава Вокульського, який закохується в молоду збіднілу аристократку Ізабелу Ленцьку. Її родина продовжує звичний спосіб життя, попри борги, а Вокульський намагається здобути прихильність Ізабели, допомагаючи Ленцьким фінансово та прагнучи увійти в аристократичне середовище.
Проте Прус задумував роман значно ширшим за любовну історію. «Лялька», що спершу виходила в газеті «Kurier Codzienny» у 1887–1889 роках, а окремим виданням з’явилася 1890-го, стала своєрідною панорамою Варшави та польського суспільства XIX століття. Тут є аристократія, буржуазія, купці, інтелігенція, бідняки, євреї, люди, які прагнуть піднятися соціально, і ті, хто боїться втратити своє становище.
Роман перекладено 28 мовами. Перший український переклад з’явився 1970 року. А тепер до історії Пруса знову звертаються польські режисери та продюсери — кожен зі своїм поглядом на те, що в ній може зацікавити сучасного глядача.
Творці серіалу Netflix називають свою версію сучасною реінтерпретацією польської класики. До знайомої фабули вони додали нові сюжетні лінії — розслідування, родинні таємниці, конфлікти, пов’язані з прихованими інтересами персонажів. Серіал також змінює перспективу оповіді: історія розгортається не лише навколо Вокульського, а й дає Ізабелі Ленцькій більш самостійний голос.
Повнометражний фільм Мацєя Кавальського, прем’єра якого запланована на 30 вересня, рухається в іншому напрямку. Продюсер Радослав Драбік в інтерв’ю для Української служби Польського радіо розповів про бажання повернути на великий екран велику епічну історію та зробити її максимально близькою до роману Пруса.
«Лялька» для нього — це можливість показати Варшаву кінця XIX століття, костюми, та світ, у якому розгортається історія Вокульського.
Саме повернення до класичного роману продюсер пов’язує з тим, що кожне покоління потребує власної «Ляльки». Перша польська екранізація з’явилася 1967 року (Войцєх Гас). За 10 років роман перенесли на екран у форматі телесеріалу. Однак, за словами Драбіка, кінематографічна мова за десятиліття змінилася: іншим став монтаж, кадрування, темп оповіді, а разом із цим змінилися й очікування глядачів.
Тому нова версія має не лише переказати сюжет, а й заохотити тих, хто вперше відкриває для себе Пруса, звернутися до книжки.
«"Лялька" — величезний фінансовий проєкт, і ми прагнули відтворити Варшаву такою, якою вона є в романі, бо він — один із найбільш варшавських польських творів. Завдяки чудовій співпраці з міською владою ми змогли на два тижні перекрити Краківське передмістя, побудували магазин Вокульського, і лише у виняткових випадках використовували блюскрін. Це давало величезні можливості і для операторів, і актори почувалися природніше. Думаю, це добре відчувається у фільмі. Також ми дуже задоволені, що могли знімати у справжніх палацах і старих будинках, і якнайглибше відчути цей простір, а не відтворювати все у студіях. Хоча з нами працювали водночас надзвичайно талановиті графіки», — поділився Радослав Драбік.
Не менш важливим для продюсера був акторський ансамбль. Від початку він хотів, аби Станіслава Вокульського зіграв Марцін Дороцінський, а роль Ізабели Ленцької — Каміла Ужендовська.
«Однією з моїх мрій було зробити найбільш зірковий фільм в історії польського кіно. Це звучить дуже амбітно, а для когось, можливо, навіть зарозуміло, але це вдалося. Нам вдалося залучити Анджея Северина, Кристину Янду, Маю Коморовську, Аґату Кулешу, Мацєя Штура, Марека Кондрата, Мацєя Дамєцького, і загалом близько 30 найкращих польських акторів», — додав Радослав Драбік.
Музику для стрічки створив Лукаш Тарґош, який співпрацював із Кавальським і у попередніх проєктів. Музику для «Ляльки» записували з оркестром наживо. Для продюсера це також частина задуму про кіно як колективний досвід — перегляд на великому екрані, із потужним звуком та в присутності інших глядачів.
«Моєю мрією було переконати цим фільмом, що кінотеатр — магічне місце, здатне дарувати неймовірні емоції. Мені хотілося трохи повернутися до того кіно, на якому виріс сам. І вірю, що, якщо глядачеві даєш те, що йому обіцяєш, він це відчуває і відповідає взаємністю», — зізнався Радослав Драбік.
Інтерес до роману цієї осені виходить далеко за межі кінотеатрів. Музей Варшави запустив програму «Лялька. Відкриваємо Варшаву по-новому». Це цикл прогулянок, лекцій, дискусій, майстер-класів та освітніх занять, присвячених Варшаві Пруса. Учасники можуть подивитися на місто XIX століття через конкретні місця, описані в романі, і порівняти їх із сучасною Варшавою. У Королівських Лазєнках відкрилася виставка «Шик і суспільні умовності». На ній представлені 32 костюми з нової кіноверсії Кавальського, зокрема вбрання Ізабели Ленцької, Станіслава Вокульського та інших персонажів. Виставка триватиме до 13 грудня.
Христина Срібняк