1980 рік, за 6 років до чорнобиля, в Крематорську здано в експлуатацію панельний будинок № 7 по вулиці Гвардійців Кантемирівців (зараз будинок № 7 на вулиці Марії Приймаченко). Щасливі сім’ї вселилися до новозбудованого будинку. Аж ось буденний спокій мешканців під'їзду порушує смерть 18-річної дівчинки в одній із квартир, ще за рік помирає її 16-річний брат, а зрештою і мати. В квартиру вселяється наступні сімя, в якій також помирає син. Батько домагається розслідування, оскільки симптоми в сина такі ж, як у попередніх мешканців квартири - білокрівя, а союз ще не оговтався після катастрофи на Чаес, вимагає перевірити радіаційний фон кімнаті становив 0.200 Рентген на годину, тобто в десять разів перевищував норму випромінювання. В чому була причина? Наприкінці 1970-х у Каранському кар'єрі Донецької області, де видобували гравій та щебінь, було загублено джерело іонізуючого випромінювання типу "ИГИ-Ц-4" капсула з цезієм-137, що використовувалась у радіоізотопному рівнемірі. Спершу капсулу шукали, припинивши видобуток щебеню, проте порстачання із карєру були зокрема розраховані на побудову стадіону в Москві, а отже через тиждень пошуки припинилися, а видобуток продовжили. Стадіон добудували вчасно для проведення олімпіади 1980 року, яка увійшла в історію спорту і політики ХХ ст. завдяки політичному бойкоту з боку більшості країн Заходу: США, Німеччини, Японії, а також більшості ісламських країн — на знак протесту проти військової інтервенції СРСР в Афганістан. У змаганнях взяли участь тільки країни комуністичного блоку та головним чином неісламські країни Азії та Латинської Америки. Частина видобутуого щебеню поїхала до Крематорська, де її використали для будівництва багатоквартирного дому, вмурувавши капсулу із цезієм в стіну кімнати, яку мешканці пізніше облаштували, як дитячу. Унаслідок радіоактивного опромінення за 9 років загинуло 6 осіб (4 дітей та 2 дорослих), ще 17 осіб визнано інвалідами.
На таку правдиву, або легендарну історію я натрапив в нетрях інтернету. Якщо з нами слухачі з Крематорська, то прошу підтвердити, або спростувати цю інформацію, мені вона здалася симптоматичною для modus operandi cccр, проте достовірної архівної інформації про неї немає. Цей сюжет розкриває специфічне вміння союзу та росії жонглювати інформацією, замовчування правди, замітання під килим, чи закривання ротів. Звісно, апогеєм цієї методики можна назвати історію Катастрофи на ЧАЕС. В своєму есе Оксана Забужко згадує про своє враження від погодніх умов 26 квітня 1986 року у Києві, в день аварії на ЧАЕС. Проте я не буду спойлерити, заохочую прочитати текст.
А ми мандруємо до Кракова, де в Музичній Академії імені Кшиштофа Пендерецького відбулася конференція під короткою назвою Strefa. Конференція, як і три концерти була частиною щорічного зїзду міжнародної конфедерації електроакустичної музики CIME/ICEM. Конфедерація електроакустичної музики це глобальна світова мережа асоціацій електроакустичної музики по світу, Україна є її частиною, завдяки Асоціації UAEM, головою котрої є Алла Загайкевич, а серед учасників зокрема Остап Мануляк, Георгій Потопальський aka Ujif Notfound. Учасником асоціації був також Данило Перцов, який відійшов минулого року. Данило був теж учасником музичного проекту Хореа Козацька, тому унікальним чином поєднував світи автентичної, барокової та електронної музики. Неймовірна втрата для українької культури.
Тему Зони, організатор та голова польського PSEME Марек Холонєвський вибрав невипадково, оскільки поняття зонування актуальне для композиторського контексту, повязане, як із природнім середовищем і його звуковими властивостями, так і з штучним звукови зонуванням в просторових музичних композиціях, з використанням квадрофонічних звукових систем, які утворюють певні звукові бульбашки. Мені випала честь відкривати конференцію лекцією довкола семантики поняття ЗОНИ в українській пострадянській, постмедійній та постіндустріальній культурі. Нашарування інформацій, візій, медійного сміття створює глітчовані перелельні реальності і залишає по собі постку. Алла Загайкевич, українська композиторка згадує, як їй пощастило записувати на Поліссі автентичні пісні, які виконували локальні мешканці, це було за кілька років до трагедії на ЧАЕС, опісля весь регіон був виселений без права повернення.
Нещодавно натрапив на інтервю із Остапом Сливинським- автором Словника війни, на сторінці Твого Міста, одна із цитат пасує до цього контексту. Остап відповідає на запитання Андрія Сайчука про Нобелівську премію миру Чи в росії справді є громадянське суспільство, а чи це радше ком’юніті? Чи ця спільнота достатньо відома й широка, аби її справді можна було відзначити такою премією?
Суспільство і спільнота – це спільнокореневі слова, але відмінні за своєю суттю. В основі суспільства лежить системність взаємодії усіх його шарів, тоді як спільнота може бути чимось закритим, замкнутим, завислим у вакуумі, що має окремі канали взаємодії з оточенням. Тобто може бути дисидентська спільнота, але вона може бути порожнечею. В росії саме так і є.
Починаючи явними репресивними методами ГУЛАГу, завершуючи пасивно-агресивним зв’язуванням рук, замовчуванням, закриванням ротів характерними для пострадянської Зони німоти. Поляки до слова добре знайомі із такими методами радянської репресивної машини, оскільки саме тема страт у Катині була однією із таких Зон німоти, яка повинна була отруювати польське суспільство повільно, наче та вмурована капсула із цезієм у житловому будинку в Крематорську. Такі знелюднені вакуумні зони співставляються проте із протилежними їм зонами продуктивності. Регулярний тиск і залякування має на нас, українців, протилежний ефект - породжуючи кластери, мережі та ініціативні групи. Власне така ж низова діяльність характерна і для Польщі вона вилилася в підземну пресу, так званий другий та третій обіг преси, самвидав і вже пізніше, протягом двох декад цього століття артбуки і музичний низовий самвидав.
Власне паралельно у Кракові відбувався щорічний Unsound, який цьогоріч також обрав для себе темою бульбашковість, бачимо, отже, як актуальні теми проникають в галузі, які здавалося б далекі від політики, а проте мистецтво ніколи не залишається осторонь, навіть коли це наче просто графіті, як у випадку Бенксі, чи Гамлета Зіньковського українського критичного стріт-арт митця, чи у випадку електронної музики та мультимедійного мистецтва. Цікаво, що в рамках конференції, окрім трьох композицій українських авторів - Антона Стука з композицією русалочкі гоу гоум для електроніки, Олександра Чорного - Умбра для скрипки та електроніки та композиції ujif_notfound із довгою назвою ter.rain #18 5 19 21 18 18 5 3 20 9 15 14, два проекти, які рефлексують і вибудовують свої наративи довкола української культури і війни в Україні приготували польські митці. Але послухаймо фрагмент не менш довгої композиції, довгу назву котрої я щойно прочитав, а опісля поговоримо, зокрема про те, як Пьорт Мадей творить музику, розглядаючи під мікроскопом українські вишиванки… упс спойлер.
Інструмент нам дозволяє на тривимірний розвиток такого зображення. Те, що було світліше є наче втиснуте до низу, а те, що темніше - стає опуклим. Можна сказати, що це певний тип тривимірного ландшафту, який тепер можна в довільних формах поперечно розрізати і такий розріз дає нам вигляд звукової хвилі. Яку можемо почути. Визначальним чинником є те, звідки візьмемо певну висоту звуку і чому саме таку. Користуючись досить складним аогоритмом, який базцється на максимальному контрастуванні зображення, те, що є темне інтерпретується, як нота, а те, що світле інтерпретується - пауза. Таким чином можемо перетворити візерунок у мелодію в міді протоколі. Яка є інтерпретацією музичною вишивки. Така графічно-звукова доріжка в мене зареєстрована в додекафонічній системі, тобто звуки вибираютсья із нотної вибірки двох октав, а кожен піксель інтерпретується, як півтон. Важливе питання теж стосується строю, яку ми використовуємо, бо працюючи із тканинами різних регіонів, можна використовувати строї народні притаманні для цих регіонів. Що теж може бути цікавим інтерпретатором. Отже маємо два інструменти, за допомогою яких можна отримати певне конкретне звучання та інструмент, за допомогою якого можна виконувати музику, чи грати звуками створеними на перших двох.
А говорячи про намацування і оприявнення Зон німоти, до цієї теми звертається Божена Боба-Дига, яка працює із тактильними сенсорами та живописом, створюючи картини, поверхню яких, навідміну від тих музейних, котрих заборонено торкатися, потрібно досліджувати долонями, шукаючи відповідних зон на полотні, які активують ті чи інші уривки тексту, або звуки, оприявнюючи певний колаж. Божена працює закорема із мікрокомпютерами Arduino, які дають можливість запрограмувати свої власні інтерактувні системи. Такі компютери часто використовують у навчальних цілях для дітей, щоб розвивати навики програмування, але через їхню простоту і невеличкий розмір їх використовують медіа митці. Перевагою є наявність в наборах таких компютерів різноманітних сенсорів, світлових, свукових, чи дотикових. Божена в даній роботі користується власне останнім типом сенсорів.
Konferencja Strefa / Bożena Boba-Dyga
Божена Боба-Диґа: Картин не можна рухати. Навіть їх завжди огороджують і ставлять таблички «Не наближатися бульш ніж на 2 метри». А ця картина навпаки - запрошує до контакту. До того, щоб її торкалися, досліджували. За деякий час, дослідивши його повністю, ми вже певним чином знаємо, де знаходяться які сенсори і за які звуки вони відповідають і переходимо до другої фази - картина стає інструментом. Тут є 12 звукових пунктів і я тут більше граю із записами голосу, не з музичним матеріалом. В попередньому моєму проекті це були триптихи, які можна було використовувати паралельно, граючи на кількох картинах одночасно, творячи поліфонічні музичні полотна. В даному випадку я вплела літературний фактор, оскільки йшлося про тему втрати безпеки і відчуття безпеки. Кольори вже промовляють самі за себе - говорить Божена, маючи на увазі кольори українського прапора, які творять суцільний квадрат картини. В окремих місцях на картині зображені ракети, в одному з кутів бачимо дату початку війни в Україна, денеде на картині видніються уривки фраз - територія історії, границі памяті, зона почуттів… В цій картині мої тексти, досить революційні,Ці тексти перекладені кількома людьми - Віктором Мельником, Марією Слободяник,Юрія Завадського, а читає все Катерина Девдера, , українка, котра жила в мене вдома кілька місяців. Це була моя така спроба наближення до зони небезпеки, зрозуміти, як це бути там, з іншого боку. Коли говоримо про зони, то йдеться нам про певні кордони, границі, тут говоримо про певну емпатію, границі є на кордонах держав, але теж існують невидимі границі. Зокрема про це дана картина розповідає. Маємо історичні та актуальні контексти, маємо подумати
Зона.
Тридцяти кілометрова зона.
Чорнобильська Зона.
Зона відчуження.
Зона ураження.
Зона бойових дій.
Безпольтна зона.
Шенгенська зона.
Безпечна зона.
Зона комфорту.
Спільна культурна зона.
А зараз послухаймо композицію Антона Стука russalochki go home!, яка відкривала концертну програму в рамках конференції Strefaу Кракові. Твір скомпонований на основі автентичної народної композиції Проведу я русалочки, За народними віруваннями, в русальний тиждень, коли цвіте жито, русалки виходять з води і гуляють по полях та лісах. Вони полюють на молодих парубків та дівчат і можуть залоскотати їх на смерть, чи заманюють їх у своє підводне царство. Особливо небезпечно купатися в річках цього тижня, бо русалки залоскочуть і залишать в себе Щоб русалки не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували «проводи русалок», а перший після русального тижня понеділок називався днем Проводів русалок. На Поліссі – у краї, де найповніше збереглися ці реліктові обряди, – ще наприкінці 19 століття звичай проводів русалок був в активному вжитку. Антон обігрує слово русалочка із двома сс, інкорпоруючи в композицію контекст відганяння з україни російських солдат.
Антон Стук Народився у 1992 році. Український композитор, автор зокрема проекту Київске метро для симфонічного оркестру та електроніки, Atomic Go, 2 portraits. Учасник та співзасновник нсамблю електро акустичної музики Niebiezdny_Drokon. У 2017 році Антом був стипендіатом програми Міністерства культури та національної спадщини Польщі Gaude Polonia, де ми з Антоном, власне і познайомилися. Варто зазначити, що в цьому творі ви цього не почуєте, але Антон часто звертається до цифрової естетики компютерної музики так званої демосцени та 8біт музики, ви знаєте це звучання із музики до ігрових приставок, типу SEGA, а також грає на скрипці. Отже проводжаємо русалочок.
Так ми намагалися дослідити краківські зони сечасного мистецтва, роль сталкера виконував Мирослав Трофимук. До зустрічі на хвилях Польського радіо для України.