Тарас Шевченко
СОН
(комедія)
(...) І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало,
Аж злякавсь я... «Ура! ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» — «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! Сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ти
Й говорить не вмієш
По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, —
Говорить умію,
Та не хочу». — «Экой чудак!
Я всі входи знаю,
Я тут служу, коли хочеш,
В дворец попытаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны, —
Не поскупись полтинкою...»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця- небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Ото дурний! а ще й битий,
На квиток повірив
Москалеві; от і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства, панства
В серебрі та златі,
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох похожали,
Мов сичі надуті.
Та щось нишком розмовляли —
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...»
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло,
Taras Szewczenko
SEN
(komedia)
I lecę znów. Ziemia czarnieje.
I drzemie rozum, serce mdleje.
Wtem spojrzę: chaty nad drogami
I miasta ze stoma cerkwiami.
A w miastach, jak żórawi roje —
Moskale ćwiczą roty swoje.
Nakarmieni i obuci,
Kajdanami skuci,
Musztrują się...
I spojrzę znów:
W dole, niby wielki rów,
Bagnisko; na bagnisku mury,
A nad murami, niby chmury,
Mgła wisi chłodna...
Istny cud,
Ogromny, przeogromny gród. Czy to turecki?
Czy niemiecki?
A może, może i moskiewski?
Świątynie, pałace,
Panowie brzuchacze,
I ani jednej chaty.
Zmierzchało się...
Ogni! Ogni!
Co ogni dokoła!
Aż zląkłem się...
„Hurra! Hurra!”
Wciąż ktoś „hurra” woła.
„Cicho, durnie! Skąd ta radość?
Czego się tak drzecie?
Że płoniecie?”
„E k a j c h a c h ó ł!
N i e z n a j e t p a r a d u!
U n a s p a r a d . S a m i z w o l i t
S i e w o d n i a g u l a t i”.
„A gdzież ten On? Gdzie ta caca?”
„W o t w i d i s z: w p a ł a t a c h”.
Przepycham się. Aż rodaczek,
Z guzikami z cynku,
Do rodactwa przyznaje się
I pyta się: „Synku,
Skąd ty jesteś?”
— „Z Ukrainy!”
— „I tutejszym nie władasz językiem?”
— „Władam — mówię — ale nie chcę“.
— „Jaki dziwak, Boże!
Mnie tu wszystkie drzwi znajome,
Bo służę przy dworze.
Więc spróbuję cię wprowadzić,
Ale wiesz: oświata!
To też nie szczędź pół rubelka
Dla rodaka, brata!”
— „A bodaj cię, kałamarzu!”
I znów niewidoczny
Zrobiłem się i wchodzę tam.
Ach, mój Boże mocny!
Więc tu jest raj?
Złotem szczerem
Cali ozłoceni
Wyjadacze.
Aż oto: sam,
Wysoki i srogi
Ukazał się. Koło niego
Żoneczka nieboga,
Jak podpieńka zasuszona,
Cienka, długonoga,
A w dodatku jeszcze głową
Tak pociesznie kiwa.
A więc to jest ta bogini,
O której nam dziwa
Nabajali jej poeci,
Dworscy wierszokleci?
A ja głupi, w ciemię bity,
Moskalom na kwitek
Uwierzyłem.
Więc czytaj ich
I wierz ty ich słowom!
Za bogami — państwo, państwo,
I w srebrze, i w złocie,
Jak te wieprze hodowane,
Pyzate, brzuchate.
A tak prą się, tak tłoczą się,
Aby stanąć prawie
Obok „możnych”: może zechcą
Uderzyć łaskawie
Lub prztyka dać, choć małego.
Chociażby pół tylko,
Byle pod nos.
Nagle jak mur
Stanęli i chwilkę
Ani mru-mru!
Car mówi coś,
A piękna caryca,
Jak ta czapla na mokradłach,
Wdziękami zachwyca.
Długo tak paradowali,
Nadęci jak sowy,
Szeptali coś (dalekom stał,
Nie słyszał rozmowy),
O o j c z y ź n i e snać mówili,
O nowych pętlicach
I o musztrach jeszcze nowszych.
A potem caryca
Siadła wdzięcznie na zydelku,
A car jak nie wytnie
Najwyższego dostojnika
W gębę! Biedak sprytnie
Oblizał się i mniejszego
Buch w brzuch!
Zahuczało,
A ten mniejszy sąsiedniego,
Jako i przystało,
Bęcnął w plecy, w potylicę,
Sąsiedni mniejszego,
Niźli sam był, a ten małych,
A mali malutkich,
Marny drobiazg okładali
Pięściami ze skutkiem,
Aż wyparli go za progi,
Więc drobiazg za progiem
Na ulicach — prawosławnych
Nuże brać pod nogi
I miętosić. A ci krzyczą
I wrzeszczą i ryczą:
Hulá nasz batiuszka, hulá!
Hurrá! Hurra! Hurrá!“
Roześmiałem się i — koniec,
Choć mnie też ścisnęli,
I to dobrze! Aż nad ranem
Spokojnie usnęli.
przełożył Bohdan Łepki
Сатиричну поему «Сон» написав Тарас Григорович 1844 року, за його життя вона не друкувалась, її поширювали в рукописних списках.
Як гострий памфлет проти російської влади, «Сон» став одним з основних доказів антиурядової діяльності Шевченка та підставою його суворого покарання.
Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Антон Марчинський і Марцін Ґачковський.
МҐ