«Сон» Тараса Шевченка

«Українсько-польські поетичні діалоги» приєднуються до святкування 209 річниці від дня народження Тараса Шевченка. Пропонуємо вашій увазі уривок із поеми «Сон» — в оригіналі та польському перекладі Богдана Лепкого.

Ілюстраційне фото

Pxhere.com — CC0 Domena publiczna

Тарас Шевченко

СОН

(комедія)

 

(...) І знов лечу. Земля чорніє.

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городи з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Моштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий... Долітаю —

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

 

Смеркалося... огонь огнем

Кругом запалало,

Аж злякавсь я... «Ура! ура!

Ура!» — закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» — «Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! Сам изволит 

Сегодни гуляти!»

«Та де ж вона, тая цяця?»

«Вон видишь — палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими ґудзиками:

«Де ты здесь узялся?»

«З України». — «Так як же ти

Й говорить не вмієш

По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, —

Говорить умію,

Та не хочу». — «Экой чудак!

Я всі входи знаю,

Я тут служу, коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввесты тебе. Только, знаєш,

Мы, брат, просвищенны, —

Не поскупись полтинкою...»

Цур тобі, мерзенний

Каламарю... І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця- небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршемазам.

Ото дурний! а ще й битий,

На квиток повірив

Москалеві; от і читай,

І йми ти їм віри!

За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі уряд поставали

Ніби без’язикі —

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох похожали,

Мов сичі надуті.

Та щось нишком розмовляли —

Здалека не чути —

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...»

Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули

Таки добре. Перед світом

Усе те заснуло,

 

Taras Szewczenko

SEN

(komedia)

 

I lecę znów. Ziemia czarnieje.

I drzemie rozum, serce mdleje.

Wtem spojrzę: chaty nad drogami

I miasta ze stoma cerkwiami.

A w miastach, jak żórawi roje —

Moskale ćwiczą roty swoje.

Nakarmieni i obuci,

Kajdanami skuci,

Musztrują się...

I spojrzę znów:

W dole, niby wielki rów,

Bagnisko; na bagnisku mury,

A nad murami, niby chmury,

Mgła wisi chłodna...

Istny cud,

Ogromny, przeogromny gród. Czy to turecki?

Czy niemiecki?

A może, może i moskiewski?

Świątynie, pałace,

Panowie brzuchacze,

I ani jednej chaty.

Zmierzchało się...

Ogni! Ogni!

Co ogni dokoła!

Aż zląkłem się...

„Hurra! Hurra!”

Wciąż ktoś „hurra” woła.

„Cicho, durnie! Skąd ta radość?

Czego się tak drzecie?

Że płoniecie?”

„E k a j  c h a c h ó ł!

N i e  z n a j e t  p a r a d u!

U   n a s  p a r a d . S a m  i z w o l i t

S i e w o d n i a  g u l a t i”.

„A gdzież ten On? Gdzie ta caca?”

„W o t  w i d i s z:  w  p a ł a t a c h”.

Przepycham się. Aż rodaczek,

Z guzikami z cynku,

Do rodactwa przyznaje się

I pyta się: „Synku,

Skąd ty jesteś?”

— „Z Ukrainy!”

— „I tutejszym nie władasz językiem?”

— „Władam — mówię — ale nie chcę“.

— „Jaki dziwak, Boże!

Mnie tu wszystkie drzwi znajome,

Bo służę przy dworze.

Więc spróbuję cię wprowadzić,

Ale wiesz: oświata!

To też nie szczędź pół rubelka

Dla rodaka, brata!”

— „A bodaj cię, kałamarzu!”

I znów niewidoczny

Zrobiłem się i wchodzę tam.

Ach, mój Boże mocny!

Więc tu jest raj?

Złotem szczerem

Cali ozłoceni

Wyjadacze.

Aż oto: sam,

Wysoki i srogi

Ukazał się. Koło niego

Żoneczka nieboga,

Jak podpieńka zasuszona,

Cienka, długonoga,

A w dodatku jeszcze głową

Tak pociesznie kiwa.

A więc to jest ta bogini,

O której nam dziwa

Nabajali jej poeci,

Dworscy wierszokleci?

A ja głupi, w ciemię bity,

Moskalom na kwitek

Uwierzyłem.

Więc czytaj ich

I wierz ty ich słowom!

Za bogami — państwo, państwo,

I w srebrze, i w złocie,

Jak te wieprze hodowane,

Pyzate, brzuchate.

A tak prą się, tak tłoczą się,

Aby stanąć prawie

Obok „możnych”: może zechcą

Uderzyć łaskawie

Lub prztyka dać, choć małego.

Chociażby pół tylko,

Byle pod nos.

Nagle jak mur

Stanęli i chwilkę

Ani mru-mru!

Car mówi coś,

A piękna caryca,

Jak ta czapla na mokradłach,

Wdziękami zachwyca.

Długo tak paradowali,

Nadęci jak sowy,

Szeptali coś (dalekom stał,

Nie słyszał rozmowy),

O  o j c z y ź n i e  snać mówili,

O nowych pętlicach

I o musztrach jeszcze nowszych.

A potem caryca

Siadła wdzięcznie na zydelku,

A car jak nie wytnie

Najwyższego dostojnika

W gębę! Biedak sprytnie

Oblizał się i mniejszego

Buch w brzuch!

Zahuczało,

A ten mniejszy sąsiedniego,

Jako i przystało,

Bęcnął w plecy, w potylicę,

Sąsiedni mniejszego,

Niźli sam był, a ten małych,

A mali malutkich,

Marny drobiazg okładali

Pięściami ze skutkiem,

Aż wyparli go za progi,

Więc drobiazg za progiem

Na ulicach — prawosławnych

Nuże brać pod nogi

I miętosić. A ci krzyczą

I wrzeszczą i ryczą:

Hulá nasz batiuszka, hulá!

Hurrá! Hurra! Hurrá!“

Roześmiałem się i — koniec,

Choć mnie też ścisnęli,

I to dobrze! Aż nad ranem

Spokojnie usnęli.

przełożył Bohdan Łepki

Сатиричну поему «Сон» написав Тарас Григорович 1844 року, за його життя вона не друкувалась, її поширювали в рукописних списках.

Як гострий памфлет проти російської влади, «Сон» став одним з основних доказів антиурядової діяльності Шевченка та підставою його суворого покарання.

Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Антон Марчинський і Марцін Ґачковський.

МҐ